Розділ «Частина третя Павутина»

Село злякано закуталося у темряву ночі. Всім байдуже до розпачу молодої дівчини, яка щойно стала дружиною одного, а подумки була біля іншого. Глуха тиша. Лише вітер тужливо підвивав у димарі…

Розділ 18

Кузьма Петрович уже кілька днів потерпав від несамовитої люті Лупікова. Люди не поспішали писати заяви про вступ до колгоспу. Більша частина незаможних селян без вагань дали добровільну згоду, але ж у них або зовсім не було чого взяти, або ті мали незначні наділи землі. Іван Михайлович ледь не щодня збирав наради, на яких пісочив своїх колег, дорікаючи за бездіяльність. Кузьма Петрович ходив від хати до хати, вмовляючи вступати до колгоспу, але люди не поспішали. Більш помірковані мовчки вислуховували, кивали головами, але все ще утримувалися. Іноді його просто гнали з подвір’я, вкриваючи брудною лайкою. Були такі, що просто його уникали: ледь помітивши на вулиці, зачинялися в хаті. Кузьма Петрович був прихильником поступового вирішення проблем, бо знав: у селі нахрапом нічого не зробиш. Але час спливав, а колективізація пригальмувалася, і цей факт він визнавав. У дечому Лупіков мав рацію, бо плани партії та задачі держави саме вони повинні виконувати на місцях, а все йшло не так гладенько, як хотілося.

Безсонними ночами Кузьма Петрович аналізував кожний прожитий день, прокручував у пам’яті всі розмови з людьми. Він намагався зрозуміти, де схибив, що зробив не так. Можливо, Лупіков має рацію, дорікаючи йому м’якотілістю? Може, й справді треба натиснути на декого? І починати потрібно з Чорножукових – зробив він висновок. Коли піде до колгоспу Павло Серафимович, за ним потягнеться значна частина селян – це було ясно, як день світлий, а ніч темна. Але як змусити розстатися із землею людину, яка всім нутром приросла до неї за довгі роки? Ще очікувати? Немає часу. Притиснути? Можна отримати опір і протест. Хай там як, але потрібно з ним іще раз поговорити. І байдуже, що названий брат. Мова йде про подальше життя країни, її майбутнє, тому панібратство потрібно відкинути геть. Із такими намірами Кузьма Петрович устав рано вранці.

– Снідати будеш? – запитала дружина, яка поралася біля плити.

– Щось не хочеться, – буркнув він, вдягаючись.

– Знову йдеш на цілий день, нічого не поївши, – незлостиво сказала жінка, – а прийдеш, як завжди, опівночі, – говорила вона, але чоловік вже не чув її. Він схопив шапку та кожуха й вискочив із хати.

Село вже видавало свою симфонію звуків: десь зойкнуло біля колодязя цеберко, самотньо цюкнула сокира, подекуди загавкали змерзлі за ніч собаки, замугикали корови. Під ногами Щербака весело порипував сніг, коли він рішуче рушив на вулицю, де жив Павло Серафимович. Кузьма Петрович ішов із наміром поставити питання руба.

Чорножукови вже снували по двору, як мурахи. Ще б пак! Велике господарство потребувало немалої турботи.

– Можна до вас? – запитав Кузьма Петрович, прочинивши хвіртку.

– О! Хто до нас завітав? – усміхнувся Павло Серафимович, йдучи назустріч. – Замовкни, Тумане! – кинув він собаці та звернувся до жінки: – Йди накрий стіл, у нас гості.

Чоловіки привіталися, потисли руки.

– Не треба нічого, – заперечив Кузьма Петрович. – Я до тебе ненадовго.

Павло Серафимович відзначив, що чоловік не сказав звичного «брате», отже, розмова буде не з приємних.

– Поговоримо? – запитав Кузьма Петрович.

– У дворі?

– Так.

– Поговоримо, – згодився Павло Серафимович.

– Не буду тягти кота за хвіст, – почав рішуче Кузьма Петрович, – почну одразу.

– Починай, брате, – спокійно промовив Павло Серафимович. – Чому ж не почати?