Розділ «Частина третя Павутина»

За дружку Варя взяла Уляниду. Для всіх це був дивний вибір. У селі багато молодих та гарних незаміжніх дівчат, але Варя наполягла на своєму виборі. Улянида була набагато старша, але ж таки дівка, тому батьки поступилися доньці. Незвично було гостям бачити на весіллі мовчазну дивакувату Уляниду, а ще більше – споглядати завжди швидку та веселу Варю блідою, пониклою, як квітка на морозі. На весіллі ніщо не радувало дівчину: ні її велике придане, ні жарти, ні красень Василь. Гості намагалися не дивитися на наречену зі спустошеними запалими очима, ніби з неї щось невидиме та лихе вичавило життя. Вона мріяла жити поруч із коханим. Не судилося! Доведеться скніти з нелюбом.

Все змішалося в один липкий клубок: і сватання, і весілля.

Раз буде літечко, раз буде,

Тут тобі, пташечко, не бути.

Як прилетить соловейко з пташечками,

Забере гніздечко з гіллячками.

Раз буде літечко, раз буде,

Тут тобі, Варочко, не бути.

Як прилетить той Василь з буярами,

То забере віночок з лєнтами.

І навіщо дівчата такі тужні пісні заводять? Напевно, щоб виплакати сльози до заміжжя, а потім уже не плакати? Але немає ні сльозинки. Ніби скам’яніла душа. І колишньої подружки нема поруч, лише полинна гіркота. З одного боку тиха та негарна Улянида у новій квітчастій хустці, з іншого – щасливий Василь, а в душі такий камінь, що ось-ось її розчавить. Варя трималася до останнього, але наприкінці весілля камінь розрісся до неймовірних розмірів, і нещасна дівчина знепритомніла…

Василь привів Варю у її новий будинок. Стояла нова весільна скриня, прикрашена різьбою. Її подарував дядько. Там було повно краму. Такому посагу заздрила кожна дівка, але зараз Варі все те було не в радість. Посеред кімнати – новий великий стіл, теж подарунок, власноруч зроблений дядьком для любої племінниці, над ним – нова яскрава лампа. У кутку – новісіньке ліжко з м’якою периною та подушками з гусячого пуху. На них – наволочки, на яких вишиті квіти та пари пташок. Варя з такою любов’ю їх вишивала, уявляючи, як першої шлюбної ночі буде спати на них із коханим. Натомість місце Андрія зайняв Василь. Він уже вмостився на подушках та кличе Варю до себе. Вона мусить перебороти себе і лягти з ним в одну постіль. І буде робити так щодня, до кінця свого життя, бо тепер вона його дружина перед людьми і перед Богом.

– Іди до мене, не бійся, – кличе її чоловік.

А чого боятися? Найстрашніше вже сталося. Варя знімає весільне вбрання, лягає поруч із Василем.

– Моя мила, люба, – він покриває все її тіло поцілунками.

У нього гарячі губи, жаром пашить тіло, а Варі здається, що по ній снують не теплі руки, а холодні гидкі змії. Чоловік тремтить від бажання, а дівчина ніби кам’яна брила. Охоплений бажанням швидше оволодіти нею, Василь не помічає її холоду. Так буває, коли під однією ковдрою, на одному ліжку зустрічаються пристрасть і байдужість. Чоловік займається коханням, а вона лише терпить – не відчула нічого, ніби все відбулося не з нею. Жодна клітинка тіла не зреагувала на пестощі чоловіка, ніби ніколи вона не згорала від пристрасті, не захлиналася від кохання. Все в ній завмерло. Коли стомлений та щасливий чоловік відкинувся вбік, Варя підхопилася, вперше за останній час відчувши полегшення. Вона зняла з припічка чавун із теплою водою, зайшла за піч і довго обмивалася, намагаючись змити з себе поцілунки та дотики нелюбого чоловіка. Але й це не допомогло. Було так гидко, що її знудило, і дівчина виблювала.

Варя довго витирала тіло рушником, потім вдягла чисту сорочку, огледіла кімнату так, ніби бачила вперше. Її омріяний власний будинок здавався сірим та незатишним. Чисто прибрана білена хата, прикрашена новими вишиваними рушниками, бачилася їй склепом.

– Іди вже сюди, – озвався Василь. – Тобі зле?

– Трішки, – відповіла Варя і не пізнала свій голос. Він був глухий, хрипкий, чужий.

Дівчина погасила світло, лягла поруч. Василь обняв її та швидко засопів. Варя ж довго не спала. До неї поступово поверталася ясність розуму. Цієї ночі вона сховала свою надію на щастя у скриню, де вона буде завжди берегти найкращі спогади. Часом зможе її потайки відкривати ночами, діставати звідти сховані мрії, щоб ними жити далі. Заради часу, проведеного з Андрієм, можна продовжувати життя, підживлюючи себе спогадами про коханого. Щоразу воскресатиме ранок, і їй доведеться зачиняти скриню й чіпляти на неї надійний замок – захист від сторонніх…