Розділ «Частина восьма Коли день є роком»

– Сама не здогадалася?!

– То ти…

– Саме так! Не зайця я вполював, ні!

– Як ти міг?! – крізь сльози скрикнула Варя.

– Я повинен був дивитися, як з голоду пухнуть діти? Я бачу, тобі якась кішка дорожча за дітей!

Варя з усього розмаху вліпила йому дзвінкого ляпаса.

– Не смій більше так казати! – визвірилася на нього. – Сам зробив би щось путнє, якщо про дітей дбаєш! То на батька надієшся, то кота вб’єш! Більше нічого не можеш! Ти не мужик! Ти – ганчірка! – кричала вона, не тямлячи себе. – Сидиш вдома, ні за холодну воду! Хоч би якусь ворону вполював! Знайшов, кого вбивати – беззахисну кішку! Прийшов додому, мисливець чортів!

– Варю, доню, – батько обхопив її ззаду за руки. Варя не чула, як він зайшов до хати. – Заспокойся. Я щось придумаю, обіцяю!

– Не треба вам нічого робити, – сказав Василь. – Я вже вирішив: завтра піду у місто шукати підробіток, якщо пощастить, то знайду десь роботу.

– Куди ти підеш? – заперечив Павло Серафимович. – Павло уже пішов. І де він зараз?

– Прийняв рішення, значить, піду! – заявив Василь. – Збери мені щось на дорогу, – звернувся до дружини.

Розділ 78

Василь пішов із дому з рішучим наміром влаштуватися на шахту. Він планував дійти до Лисичанська, до залізничного вокзалу. Від когось почув, що там збираються люди, тож, може, хтось щось підкаже чи порадить. Спокушало те, що на шахтах видавали хліб не лише шахтарям, а й членам їхніх родин. Павло Серафимович нагадав, що на роботу на підприємства набирають лише через оргнабори, до того ж діяла паспортна система.

– Я все одно спробую правдою чи неправдою влаштуватися на шахту, – наполягав Василь. – У Лисичанську шахтарям на пайок дають один кілограм сімсот грамів хліба, а ще й на непрацюючих членів сім’ї по чотириста грамів. Уявляєте, як би ми зажили?

– Гадаєш, ти один такий розумний? – скептично сказав Павло Серафимович. – Там таких, як ти, хоч греблю гати. Можливо, шахтарі і не бідують, але у містах теж людям не солодко. Чув, що магазини пусті, за гроші нічого не купиш, а з сіл люди теж туди тікають.

– Якби ніхто не міг влаштуватися, то не було б там нікого, – наполягав Василь. – Гляди, комусь і пощастить. Буду сподіватися, що поталанить саме мені.

Василь пішов із надією в душі, несучи за плечима торбинку з буханцем чорного хліба, пляшкою молока і парою онуч. Він повернувся за тиждень, уже без всякої надії, проте з кількома буханками хліба у торбинці та пудом полови.

Ольга почула від когось, що Василь повернувся, й одразу прийшла дізнатися що та як. Зібралися Чорножукови в одній хаті, зачинилися від сторонніх, завісили вікна.

– Туди йшов сам, – почав довгу розповідь Василь. – Ще поки села, то якось веселіше було, а як бачив вивішений чорний прапор, аж моторошно ставало. Ніде ні людини, ні собаки, ні кішки, ніби невидима сила налетіла на село й усе живе звідти забрала.

– Так воно й є, – сумно сказала Ольга.