Розділ «Частина шоста Чорні хмари над селом»

– Хай земля їй буде пухом! – наклав хрест Данило. – Царство їй небесне! Така ж гарна жінка була, така доброзичлива, щира! Що ж то робиться?

– А як живуть по інших селах? – Павло Серафимович перевів тему на інше. – Чи теж потерпають від активістів?

– Що я тобі скажу, чоловіче? – старий погладив бороду. – Не знаю, чи повіриш мені, чи ні. А скажу таке: до вас лише зараз докотилося лихо, а в інших селах воно ще з весни оселилося.

– Та невже?!

– У деяких колгоспах ще навесні не було чим засівати поля, тож вилучили у людей все до крихти. Залишилися людські наділи без жита. Городина не встигала дозріти, як усе поїдалося. А той урожай, що зібрали в колгоспах, вивезли весь у місто.

– І людям не дали хліба на трудодні? – здивувався Павло Серафимович.

– Нічого не дали. Деінде годують колгоспників. І чим? Або галушками з висівок розміром із голубине яйце, або мутною рідиною, де плаває з десяток зернин. Жінки посилають дітей з дванадцяти років на роботу в колгосп заради тієї їжі. Чув навіть таке: матері примірилися давати дітям однакові горнятка для їжі, щоб можна було кухарю двічі їх подати.

– Он воно як!

– Є колгоспи, де не вилучили навесні зерно, тож люди виростили врожай, а його одразу ж і відібрали, хоча ціле літо колгоспні поля стояли у бур’янах. І теж одразу геть-чисто все вивезли. Не розумію, куди все поділося? У містах хліб за картками, крамниці порожні, жебраків сила-силенна! Отож їх ганяють, щоб не просили милостиню, і нам тепер доводиться ходити ночами, щоб не спіймали, – пояснив Данило ранній прихід.

– Тож, виходить, люди бідують?

– Не те слово! – стишив голос Данило. – Голод в Україні! До вас іще не дійшло, – зашепотів бандурист, – а в інших місцях вже з весни люди почали пухнути від голоду. Пишуть люди листи «нагору», – він показав пальцем кудись у небо, – але ті листи не доходять куди треба. Може, якби сам Сталін взнав про біди, щось би і змінилося.

– Якби ж! – зітхнув Павло Серафимович. – Але хто нас почує? Ми ж кулаки, багачі, вороги радянської держави… І всюди голод?

– Навіть не промовляйте це слово при сторонніх! – пошепки застеріг Данило. – Був у мене один добрий знайомий лікар. Гарний був чоловік! То розповідав, як помирали від голоду молоді люди, а його змушували писати у довідці про смерть «Помер від старості». Раз послухався – написав, два, три, а люди мруть і мруть. Коли помер чоловік тридцяти дев’яти років, лікар відмовився писати таку довідку. Яка ж, каже, старість, коли йому і сорока немає? Каже: він помер від голоду, як і багато інших. А йому: нема голоду, то лише ледарі не мають статків. Не погодився лікар, пішов доповісти керівництву, що люди мруть від голоду, потрібно щось робити, а не писати «липові» довідки про смерть. Його одразу ж заарештували. Я прийшов, а жінка мені ось таке розповіла.

– І що з тим чоловіком?

– Сказала дружина, що ув’язнили його на десять років.

– Десять років? За що? За правду?!

– Нема тепер правди, – зітхнув бандурист, – десь заблукала.

– І скрізь таке коїться? Чи є місця, де людям ліпше живеться? – поцікавився Павло Серафимович.

– Я скрізь буваю, але не розумію одну річ. З вашої Луганщини до Росії рукою подати. Скільки туди кілометрів?

– До перших сіл, напевно, шістдесят чи трохи більше, а до міст трохи далі буде, – відповів чоловік.