Розділ «Частина шоста Чорні хмари над селом»

– Не треба, прошу вас.

– Покажеш сам чи нам шукати? – стала перед ними Ганна, взявши руки в боки.

– Нема нічого, – сказала Варя, – усе забрали минулого разу.

– А що жрете? Не камені ж! – кивнула на стіл, де лежав маленький шматок недоїденого хліба.

– То забери і це, – Павло Серафимович простягнув їй руку з окрайцем хліба. – Ви ж за цим прийшли?

– Ось як! – посміхнулася активістка. – Хлопці, ходімо!

Вийшли за ними і Чорножукови. Дивляться – заносять металеві списи, довгі, загострені на кінцях. Подалися з ними за хату. Тикають тими списами у землю, протикаючи на півтора метра, не менше.

– Та чи ви дурні?! – Ганна покрутила вказівним пальцем біля лоба. – Так і до весни будете штрикати у пусте місце!

– Тицяй сама, як така грамотна! – огризнувся Семен.

– Треба шукати там, де порушена земля, – повчала Ганна. – Туди й устромляйте шпичаки.

Павло Серафимович мовчки спостерігав, як активісти нишпорили по сараях, навколо хати, по двору, втикаючи гострі шпичаки у землю. Варя стояла поруч, читаючи про себе «Отче наш», – так було трохи спокійніше. Комсомольці вже почали скаженіти від дармової праці, коли Ганна скомандувала:

– Ідіть на город! Там повинно щось бути!

Варя глянула на батька – помітно було його хвилювання. А коли шпичак дуже легко увійшов у землю і Йосип радісно заволав: «Ідіть сюди! Щось знайшов!», Павло Серафимович здригнувся.

Принесли лопати, почали копати. Зерно було у мішку, тож не треба і напружуватися, щоб насипати. Окрилені першою здобиччю, почали бігати по городу. Знайшли ще і ще. Незабаром земля була вся подовбана, ніби її поклювала гігантська птаха.

Понесли мішки на підводи. Коли Ганна проходила повз господарів, Варя не витримала.

– Що ж ви робите? – спитала тремтячим голосом. – Чим же я дітей годувати буду?

– Не подохнуть твої діти! – колишня подруга кинула на Варю зухвалий погляд. – Нехай їдять полову! – сказала і розсміялася прямо у вічі.

Не в змозі чути той знущальний сміх, Варя закрила очі, вуха затулила долонями. Павло Серафимович мовчки обійняв доньку за плечі.

– Що ми будемо робити? – запитала Варя батька, коли активісти зникли з поля зору.

– Якось проживемо, Ластівко, – удавано весело сказав батько. – Пару мішків таки не знайшли.