Розділ «Частина шоста Чорні хмари над селом»

– Якщо й так, то на скільки нам вистачить? Четверо дорослих і двоє дітей. І лише два мішки?

– Є ще картопля, капуста, буряки, трохи кукурудзи, – розмірковував батько. – Вдарять морози – заріжемо свиню, буде і м’ясо, і сало. А з хлібом… Роздобудемо! Тільки треба сховати у надійніше місце те, що лишилося.

– Куди? Мені здається, нема такої шпаринки, куди б вони не впхали свого носа.

– Знайдемо! – запевнив батько. – Іди зустрічай чоловіка – прийшов із дітьми від батьків.

Василь, дізнавшись про непроханих гостей, одразу ж побіг до своїх, сподіваючись заховати ті крихи зерна, що лишилися. Ввечері Павло Серафимович, укутавши матір у теплу ковдру, вирішив побути у доньки. Йому не хотілося залишати Варю на самоті із сумними думками. Він підкинув дрова у грубку, не вдягаючись, вийшов у двір. У колишній його хаті знову гулянка. Чути гучні, збуджені від випитої горілки чоловічі голоси. Затягла пісню п’яна Ганнуся, не вийшло, неприємно розреготалася. Пахло чимось смаженим. Йосип побіг через дорогу додому з порожньою пляшкою. За мить він принесе ще самогону, і знову буде гульба до пізньої ночі. Дружно актив працює, дружно й п’є. Ось тільки з ними ніколи не видно Щербака.

Розділ 53

Рано-вранці, коли ще світанок не розвіяв нічну темряву, Варя пішла до колодязя по воду. Йдучи туди, мимоволі поглянула у бік садиби дядька Кості. Стільки часу минуло, а Андрій усе приходить, щоб здалеку подивитися на неї. Їй не легше від того, а ще болючіше. Уже й двох діточок надбали, а у Варі ніби вмерло все жіноче. Не відчувала до чоловіка потягу, ніби колода поруч. Василь уже змирився з її холодністю. Він не покривав її молоде тіло гарячими поцілунками, намагаючись розпалити. Лише за потребою розсовував її ноги, коли вона байдуже дивилася в стелю, залазив зверху і сопів, поки не зробить свою чоловічу роботу. Варя знала, що ніщо вже не зміниться. Андрій назавжди залишиться в її таємних мріях, і Василь ніколи його не зможе замінити.

Повертаючись додому з повним відром, Варя помітила дві постаті, які наближалися до неї. Вона швидко дійшла до свого двору, зупинилася з цікавості. То був сліпець Данило зі своїм поводирем. Варя побачила, що подорожні свідомо йдуть до колишньої садиби батька. Вона пішла назустріч, покивала Васильку «йдіть сюди!».

– Туди не можна! – сказала вона, запрошуючи їх до своєї хати. – Там тепер сотня керівництва села, – пояснила Варя. – Заходьте, я зараз вас нагодую.

– Хлопцеві дайте, якщо ваша ласка, – попросив Данило.

Варя посадовила гостей за стіл, поклала їм варені картоплини, окраєць хліба, налила молока.

– Їжте, – сказала. – Тільки картопля вчорашня і холодна, я щойно піч розтопила.

– Хай вам Бог помагає! – сказав Данило. – Зараз такі часи настали, що ми вдячні за будь-який харч.

– Їжте на здоров’я, – сказала Варя. – А я зараз батька покличу, він буде задоволений!

Павло Серафимович справді зрадів такій зустрічі.

– Давно тебе, Данило, не було, – сказав він, привітавшись. – І приходив ти завжди надвечір або після обіду, щоб з людьми поспілкуватися. А це з самого ранку.

– Не ті часи, – зітхнув бандурист. – Геть усе змінилося.

– Розкажи, то й я буду знати.

– Спочатку ти, Павле Серафимовичу, оповідай, які новини.

Чоловік розказав про червоних швидьків, які випатрали селян, як зарізану курку. Не забув розповісти про свій будинок та про смерть дружини.