Розділ «Частина шоста Чорні хмари над селом»

– Там теж іде колективізація, але ж там люди не голодують.

– Справді?

– Так! Звідусіль туди пробираються люди з України, щоб обміняти речі на борошно та зерно.

– І що ж везуть?

– Усе, що можна: і теплі кожухи, і смушкові шапки, і хромові чоботи, і вишивані рушники, і жіночі квітчасті хустки.

– І привозять борошно?

– Якщо не пограбують по дорозі, то вимінюють, – ствердно сказав кобзар. – Тільки треба бути уважним, бо знаходяться такі, що у борошно добавляють крейду, – одразу й не помітиш, – застеріг він.

– Виходить, якщо там є вдосталь борошна, то й насправді не бідують.

– Звичайно! Хто б віддав хліб, щоб залишитися з хусткою? Я тільки не второпаю, чому за кілька десятків кілометрів звідси нема голодних?

– Бо то вже Росія, – непевно відповів Павло Серафимович.

– До речі, – сказав задоволено старий, – я таки назбирав грошей, найняв робітників, щоб викопали криницю. Тепер подорожні, які йдуть дорогою в Росію, можуть відпочити біля криниці, якщо не поїсти, то хоча б водички напитися.

– Добру справу зробив!

– Гарна вийшла криничка! З дубовим зрубом, із дашком, і цеберко є там, і кружка, і навіть лавка!

– Не одна людина буде тебе згадувати із вдячністю, – зауважив Павло Серафимович.

– Сподіваюся, – усміхнувся Данило. – Яка тепер з мене користь? У місті пісень людям вже не співаю – не дозволяють. Уночі пробираєшся лісом як злодій – ні відпочити, ні заспівати, а ще й за хлопця тривожуся. Мені-бо що? Я вже віджив своє, а його шкода. А ще за кобзу душа болить. Загорнув її, як дитину, у ряднину, не даю їй голосу подати. Якщо злодії відберуть інструмент у мене – не витримає серце. Зрісся я з нею в одне ціле, – із сумом констатував кобзар. «Як і я з землею», – подумав про себе Павло Серафимович. – Відсиджуюсь по селах у добрих людей, як миша у нірці, – продовжив старий.

– Але ж ти несеш правду людям.

– Поки що, – додав він. – Якщо хочеш почути правду, то я можу розповісти те, про що не говорять і ти ніколи не дізнаєшся, – пошепки сказав Данило.

– Розкажи, – попрохав чоловік.

– Цієї осені організували так звані «зелені ешелони». У промислові центри Росії з України йшли цілі ешелони з харчами до жовтневих свят.

– У той час, коли тут бідують люди?!