Розділ «VІІ. Кременчук»

Але чолов‘яга продовжував наближатися до нього, правицею вихопивши з піхв, які тільки-но роздивилася дівчина, і свого меча. Дуже довгого меча. Майже в три рази довшого, ніж зореборівський акінак.

Ще декілька вершників зіскочило на землю. Становище ставало загрозливим.

Щосили заганяючи в найглибші закутки тіла свої здивування, ляки та розгуби, Сонька нарешті зовсім відвернулась від незрозуміло неіснуючого ртутного коня, що разом зі своїм вершником так і не звертав на неї жодної уваги, та й кинулася до Богдана. Кинулась, жодною мірою не соромлячись свого оголеного, беззбройного вигляду. В останню мить перечепилася через щось та й впала просто на капітана, намагаючись захистити його своїми обіймами. І з відчуттям крижаного жаху знову відчула, що падає крізь порожнечу.

Вже впавши, перевернулась на спину та й завмерла, ледь здійнявшись на ліктях. Зображення? Це є лише зображення?! Голограми?!?

А голограма високого чолов‘яги з довгим мечем та важкою булавою наближалась, наближалась до голограми капітана, що сторожко завмерла в двох кроках від впалої дівчини. Кременчук був явно в гіршій позиції. І ради на це не було.

— Не підходь! — видихнуло зображення капітана. — Не підходь, кажу!

Чолов‘яга зупинився, уважно вдивляючись в обличчя Богдана, яке мало чим нагадувало людське від люті, що так і не покинула командира „Софії”.

— Кременчук?! — вигукнув раптом срібний нападник. — Богдан Іванович!

З викривленої мармизи капітана наче маску зісмикнули: так миттєво лють змінилася на щире здивування.

— Ну… — вичавив. — Я. А звідки ви… І все вдивлявся, вдивлявся у величезні й проникливі очі нового персонажу його маячні. За мить зрозумів, що вони чимось невловимим нагадують йому очі… Дар Ветера?..

Мамая?.. А Сонька, що так і лежала горілиць на склистій траві, ані трохи не соромлячись свого, м‘яко кажучи, пляжного вигляду, неусвідомлено відзначила схожість облич дивного вершника та Кременчука. — …звідки ви мене знаєте? — трохи опустив клинок свого акінака Богдан. — Втім, в цих краях, здається…

— Всі, всі вас знають в цих краях, — посміхнувшись, засунув до піхв свого меча й чолов‘яга. І водночас змахнув булавою, жестом наказуючи своїм кавалеристам залишити їх.

За декілька хвилин лише трохи зім‘ята ковила нагадувала про їхню колишню присутність. А вся кінна громада мовчки завмерла метрів за двісті від місця зустрічі капітана з…

— Дозвольте назватися, — приторочуючи булаву до сідла, мовив чолов‘яга, — мене Орієм кличуть. І знову обернувся до капітана.

— Орієм?! — глипнув той очима. — Ну, звісно, Орієм. Теж, мабуть, околиці тутешні вивчаєте?

— Створюємо, — відгукнувся той.

— Що „створюємо”? — не зрозумів Богдан.

— А новий світ створюємо. Нове житло. Нову людину.

Нове життя.

— Ото так навіть, — ледь насмішкувато кинув Богдан: він знову явно набував свого звичайного іронічнонедовірливого стану. — Ви, значить, створюєте. Мамай озвучує та завойовує. А Дар Ветер вивчає.