Розділ «VІІ. Кременчук»

— Ага, — іронічно посміхнувся в свою чергу й Орій, — ви їх вже, мабуть, зустрічали.

— А то… — прокректав капітан.

— Ось тільки з Мамаєм у вас невеличка помилочка трапилась. Він, дорогесенький наш, більш озвучує, ніж завойовує. Це ми, сіромахи, — Орій махнув рукою у бік своєї кавалерії, — більше завойовуємо, ніж створюємо. Бо його, новостворене, ще й завоювати потрібно.

— Знаєте що, — вже зовсім опустив зореборівського акінака Кременчук, — робіть, що хочете, але… Але оті витівки з настанням темряви та перетаскуванням нас до „Софії” кинули б ви, їй-бо. Адже заважає трохи.

— Не можемо, пане Богдане, — знизав широченними плечима Орій. — Аж ніяк не можемо. Бо це не від нас залежить. Бо це — властивість цього світу. Ґрунтовна властивість. Ви ж не можете на Землі настання ночі зупинити? От і ми…

— На Землі… — зневажливо пихкнув капітан. — Та що ви про Землю знаєте, чоловіче? У нас все від розташування Сонця залежить, а тут, у вас, взагалі його не спостерігається.

Він зиркнув на пласке алюмінієве небо. Орій прослідкував за його поглядом.

— Так, Сонця тут немає, — гмикнув по тому. — Тут природа темряви інша. Тут не світло сонячне зникає, а… А самий світ зникає, якщо ви розумієте, про що я.

Богдан не розумів. Він почухав потилицю рукояттю акінака, збивши набакир міліцейського кашкета. Сонька з ковилу спостерігала за ним, зовсім забувши про те, що їй потрібно бігти кудись світ за очі та й шукати справжнього Кременчука, а не витріщатися на цю голограмну виставу.

— Світ, кажеш, зникає? — припинив чухати потилицю капітан. — Ну-ну… Чув я щось таке. Чи читав? Мерехтливий всесвіт… Шаргород… О!.. Точно читав, коли хворів.

Савченко, розумієш. „Посада у всесвіті”. Там теж всесвіт отой на очах то з‘являється, то знову зникає.

— От-от. Щось на кшталт цього.

— Тю! Та що ти, пане Орію, про Савченка знати можеш?

— Я можу знати все, про що знаєте ви, — дещо загадково мовив ртутний чолов‘яга, але капітан пропустив усю його загадковість повз вуха.

— Питаннячко виникає, шановний. То що ж ви тоді створити можете в цьому світі, якщо він у вас на очах щезає? Витікає крізь пальці?

— Що можемо?.. А думки… Думки про безмежне та вічне, які жодного простору, жодного часу не бояться. Які линуть крізь них, всупереч усім мерехтінням природи та свідомості. Найперші з отих думок — на Землі вони, здається, за релігію вважаються — через розвиток свій, через мистецтво, через науку, знову й знову змушують нас народжуватися. Пульсувати. Разом з природою отією.

— Релігія? — скривився Кременчук. — Мракобісся! Скажи ще — а воно саме так виходить, — що ви туточки й богів створюєте.

— Так, — просто відповів Орій. — Створюємо. З себе. З вас. З кожної істоти, здатної знати й відчувати те, що знаємо та відчуваємо ми, бо… Бо борг у нас… Бо ж природа, всесвіт нас спочатку для відчуттів, а потім і для думок створив.

Щоб ми були першими. Щоб ми потім його ж зло, його недоумкуватість на його ж добро, на його ж геніальність щомиті переробляли… Але ж важко воно, Богдане Івановичу, першим бути.

— Важко їм! — звився Кременчук. — Переробляють вони!