Розділ «VІІ. Кременчук»

Знають!.. — розпочав знову розлючуватись від власної нетямущості та неосвіченості. І зненацька скинув очі на співбесідника: — Ось ти, здається, казав, що знаєш все, що і я знаю. А про Сніжану?..

— Що „про Сніжану”?

— Про те, наприклад, що викрали її.

— Хто!?!

— Так Дарт Вейдер. Ми з Мамаєм спробували було її відбити, але…

Соньці здалося, що якийсь миттєвий подув вітру сколихнув дзеркальну ковилу.

— Дарт Вейдер на Кременчуку?!

— А казав, що все знаєш.

— Я казав, що можу знати, — неуважно відгукнувся Орій.

— Де? Де він? Розповідай! І Богдан швидко, ковтаючи закінчення слів, як ото нещодавно Зоребор біля „Софії” під час розмови з Такаманохарою, почав описувати останні події, що трапилися з ним. І Орій так само стривожено, як ото нещодавно Сонька біля апарату, слухав його. А самій дівчині чомусь на мить здалося, що усі вони — і Орій, і Кременчук, і Зоребор, та й сама вона — злилися в одну знічену істоту, заблукалу в хащах просторів та часів.

А навкруги щось відбувалося. Такаманохара відчувала це. Під час того, як капітан наближався до спогадів про останню бійку з Дарт Вейдером та його двійниками, що взялися невідь звідки, якесь фіолетове блимання та ворушіння почало відчуватися біля краю дзеркальних торосів. Тих самих, з яких Сонька вивалилася на цю рівнину.

Вона перелякано сіпнулася і, врешті решт, скочила на рівні, примруженими очима вдивляючись в темні плями, що почали набувати певної форми по мірі того, як Кременчук оповідав про воїнство електратора. Втім, ані капітан, ані Орій, ані жоден з оріївих вершників, здавалося, не помічали цього загрозливого феномену.

Лише Такаманохара з жахом спостерігала за тим, як невисокі постаті в темно-фіолетових плащах відриваються від своїх відображень і топчуть сріблясту ковилу, здіймаючи вгору зеленкуваті клинки лазерних мечів.

— Богда-а-а-ане!!! — знову вивернула себе криком дівчина. — Начувайся!

Та й кинулась назустріч фіолетовим гоблінам, з новим нападом мотрошу відчуваючи, що суне крізь порожнечу.

А десь — невідомо де! — Орій та Кременчук помічали, нарешті, раптову навалу зловісних постатей, над якими похмуро височила ще одна. Дарт Вейдер власною персоною. І Орій, вихопивши меча, кидався йому назустріч. І його кавалерія з криком „гур-ра, гур-ра!” зривалася з місця, поспішаючи йому на допомогу. І сувороокий Кременчук, що на півслові обірвав свою незакінчену розповідь, зі здійнятим акінаком кидався слідом за Орієм.

— Ч-чорт! — сльози розталою памороззю застили очі Такаманохари. — Що ж воно робити, що? Де ж ви, хлопці, де???

Ще раз кинувши погляд на бойовисько, що вже розгорялося не на жарт, Сонька крутнулася на місці та й кинулася до нагромадження гігантських лискучих кристалів, які обмежували собою цей неозорий степ і з яких вона нещодавно вислизнула до нього. Крики, згуки, ржання коней та глухий дзенькіт за спиною дівчини притлумлювалися її важким диханням. Дзеркальні крижини ривками ставали ближчими й ближчими.

Вона влетіла на витку стежину поміж них, наче камінь бешкетника у шибку вікна, і знову на мить розгублено завмерла, не бачачи в гладеньких поверхнях свого відображення. Але дивуватися цьому не було часу. Тим більше, що назустріч їй звідкілясь вивалювався розпашілий Норильцєв із жмуттям золотавих клаптів покраяного комбінезону у лівій руці. Просто за ним вкрай розкуйовдженою копицею витанцьовував Нкса.

— О! — вигукнув хлопець, старанно відводячи очі від оголених принад Такаманохари. — Ти де поділася?