Розділ «VІІ. Кременчук»

Наче дріт зі струмом у декілька сотень воль до капітана доторкнувся — так важко тіпнулось усе його камуфляжноплямисте тіло. Сніжана!.. Богдан аж злетів на негнучкі ноги, нажахано роззираючись в усі боки. І жах отой був круто замішаний на розгубленості. Яким же це чином він отут, біля „Софії”, опинився?!? Адже він згадав, згадав, що перед черговим, дивним і важким, запамороченням їхній апарат розчинився десь у ртутних дзеркалах, а навкруги змикалися лави невеличких, наче казкові гобліни, двійників Дарт Вейдера і хлопці ніяк, ніяк не могли пробитися до капітана.

Хлопці!?..

Погляд побілілих очей Кременчука наштрикнувся на безсило розпластану по землі постать, закуту в тьмяну кольчугу. Біля постаті лежала… лежав… Музичний інструмент лежав з лискучого срібного металу й такими само струнами. Бандура… Бандура Мамая. Яку Норильцєву, значить, вдалося врятувати від фіолетової навали. Її, значить, він врятував, а ось Сніжану…

— С-сученя!!! — вивернув себе Богдан, роблячи ще непевний крок до нерухомого тіла.

Від слабкості капітана кинуло вбік і він, мабуть, впав би, як би щось зі спини не підхопило його під пахви, а щось інше обережно напівобійняло за поперек.

Кременчук мимовільно скосив очі. Вони в нього були вже не побілілими. Почервонілими вони в Богдана Івановича були від люті, що наринула на нього від самого лише вигляду Зоребора та дурнуватої мамаєвої бандури.

— Ти що?! — зойкнула Сонька, наштрикнувшись на погляд капітана. — Що з тобою? І, взагалі, звідки ви тут взялися?!

А Нкса, побачивши знайому кольчугу, вже відпускав поперек капітана і вкрай стривоженим перевальцем біг до Зоребора: — Ігре, Ігре, вставай!..

Хлопець здригнувся і навіть дійсно спробував встати навколішки, хитаючи головою та трусячи своїм довгим волоссям. Його явно нудило.

— Пусти! — розлючено смикнувся Богдан, видираючись з рук Такаманохари.

Видерся. І, шпурнувши дівчину вбік, кинувся до Норильцєва, котрий вже намагався здійнятись на рівні.

Обігнав незграбного Нксу і, ледь не наступивши на бандуру, з розвороту вгатив носаком ноги просто по щелепі Зоребора.

Того аж підкинуло десь на півметра, а крчовник заверещав так, що знову вуха позакладало, як оце тільки-но при раптовому й дивному пробудженні.

Крик Такаманохари, до речі, був не менше оглушливим.

— Кременчу-у-у-ук!!! „Ук-ук-ук!”, — зареготала скляна луна, а Богдан, не звертаючи уваги ані на неї, ані на верещання колишньої своєї бойової команди, знову впритул підскочив до Зоребора, одним стрімким порухом вихоплюючи в того з піхв нерозлучного акінака. Ухопився за рукоять обома долонями, високо здіймаючи меча й готуючись за мить щосили опустити його просто на патлату, перехоплену тонким обручем, голову.

— Ні-і-і-і!!! — виринула звідкись збоку кошлата копиця, зворушливо й безстрашно розставляючи свої тонесенькі рученята та намагаючись прикрити ними хлопця, що остаточно так і не прийшов до тями. — Ні, Крчуче, не можна ж так!

— Геть! Геть з дороги, виродку піррянський!

— Богдане… — напружено почулося з іншого боку і капітана миттєво розвернуло на голос, а гостряк леза акінака вперся в тендітну дівочу шию.

— Геть, курво!

— Послухай-но, Богдане, я не знаю, що там у вас сталося… Не відаю, як ви тут з‘явилися… Тим більше, що якесь дивне запаморочення в нас з Нксою було… Але… Але ж і дійсно, не можна отак. Ще покалічиш когось.