Розділ «VІІ. Кременчук»

Повідомити не могла? Все ж таки третя доба йде…

— Яка така третя доба?! — вразилася було Сонька, але осіклася, побачивши, як Ігор, вже не звертаючи уваги на жодну навколишню голизну, розширеними очима втупився в краєвид за спиною дівчини.

— О! — вигукнув знову. — А там що таке?

— Кіно там, — злісно відгукнулося дівча, роззираючись у всі боки й відчуваючи, як крижаніє її серце: не лише вона, а й Зоребор із піррянином жодним чином не відображувалися в нагромадженні дзеркал. — Кіно і німці, — повторила схриплим голосом. — А от де самий знімальний майданчик — невідомо.

Здається, щось недобре відчув і крчовник, бо раптом смикнув Норильцєва за край кольчуги, тицяючи худесенькою рукою у тороси: — Ігре, Ігре, дивися!

Сонька мимохіть зиркнула у вказаному напрямку й здригнулася. В порожніх поверхнях з‘явилась якась видовжена пляма. Невловимого сріблястого кольору. З боку скляної рівнини чулися звуки битви, але, вже не звертаючи на них уваги, дівчина сторожко наблизилася до найближчого торосу з дивним відображенням у ньому.

Позаду посапував Норильцєв і тупотів Нкса.

Пляма ставала все ближчою, ближчою, ближчою…

Неже?!? Сонька рвучко обернулася через плече, наче шукаючи підтримки в екіпажу, а потім знову втупилась у зображення далекої дванадцятирічної дівчинки, що горілиць лежала на… На чому це вона лежала?

Пробуючи роздивитися це, Такаманохара впритул наблизила обличчя до дзеркальної поверхні, відчуваючи наростаюче змоторошіння від власного невідображення і… І відчула, що якась потужна сила підхоплює її, жбурляючи просто на кристал торосу.

— Ні-і-і!!! — заверещав хтось позаду, чи то Ігор, чи то Нкса, а назустріч вже неслося щось величезно-лискуче, ртутно-крижане, пружне і таке, що тягуче свистіло у вухах.

А в наступну мить екіпаж „Софії” начебто вивалився з дзеркального, довжиною у цілу вічність, тунелю, падаючи на жаскі уламки тьмяної слюди. І просто на них лежало тіло дівчинки.

— Сніжана?! — видихнула Такаманохара, вслухаючись у навколишню тишу і з жахом розуміючи, що час іде, а десь у невідді змикається ворожа фіолетова навала навколо Орія й Богдана, а вона вже нічим, нічим не може їм допомогти.

— Сніжана… — повторила зморено, навколішки підповзаючи до дівчинки та й кладучи свою розпашілу долонь на її прохолодне чоло. „Боже! — подумала. — Якщо ти не даєш мені врятувати її батька, то дозволь хоча б захистити доньку від усіх незрозумілостей цього світу!” І обережно поцілувала ледь впалу, бліду щоку, зронивши на неї щось солонкувате, світле й гаряче, яке вислизнуло з її очей. А потім роззирнулась навкруги і побачила аж ген до обрію лише кам‘янисту пустелю, вкриту друзками бляклої слюди. Та куди ж це їх ще занесло?! Норильцєв і Нкса безпорадно тупцювали поряд. І в кожному слюдяному уламку клубочились їхні тіні.

— Сонько, Сонько! — зненацька тіпнувся Нкса і усім своїм тільцем вказав на доньку Кременчука.

Такаманохара рвучко обернулася й зустрілася з ще трохи знетямленим поглядом сірих очей. Таких знайомих, таких… Таких рідних очей.

— Соню, — слабко посміхнулася дівчинка, — ви таки прийшли. Ви таки дісталися…

— Тихо, тихо, Сніжанко, — залепетала Такаманохара, намагаючись як найзручніше влаштувати на слюдяному ґрунті маленькі тендітні плечики. — Не ворушися зайвий раз.

До тями прийди остаточно. Потім побалакаємо…

— Батько… Де батько? Татко де?! І таке в цьому запитання було благання, що збрехати Сніжані Сонька не наважилася. Спочатку повільно, невпевнено, а потім все більше збільшуючи темп, вона розпочала оповідати про події останнього часу.