Розділ «VІІ. Кременчук»

— Мене зараз інша музика цікавить, — похмуро відгукнувся Богдан. — Музика зброї.

— Теж непогана мелодійка, — згідливе кивнув Мамай, знову розпалюючи погаслу було люльку та скоса спостерігаючи за тим, як Норильцєв видобуває з бандури чергові задумливі акорди. — Потрібний такий мотив.

Особливо в походах бойових.

— Оце маємо, пане-товаришу, музичний опус саме такого походу.

— Та ну? Чи не з Дар Ветером на прю кортить стати? Так він же в нас людина мирна.

— Не лише мирна, а й боягузлива вкрай, як на мене. До речі, де він, не знаєте?

— А поряд, — загадково відповів Мамай. — Що, потрібний?

— Лише для одного. Щоб до Сніжани вивів.

— Сніжани?! — раптом нашорошився козак. — Що — Сніжани?! Що зі Сніжаною?!?

— Та лихо в нас трапилось. Вкрали у нас Сніжанку.

— Хто!?!

— Так Дарт Вейдер.

— Дарт Вейдер!? — підхопився на рівні Мамай, а кінь його, що до того спокійно пряв вухами не віддалік, раптом заіржав. Коротко і вкрай стривожено. — Як — Дарт Вейдер?

Він що, на Кременчуку?!

— Так точно, — відсторонився нарешті від бандури й Норильцєв. — Тутечки він. На Кременчуку вашому. Він доньку в Кременчука нашого викрав.

— Так чого ж відразу не сказали! — з болем вигукнув козак, буквально видираючи музичний інструмент з рук Зоребора й хапаючи коня за поводдя. — Пісні вони співають!

Розмову розмовляють! Поспішати ж треба!

— Слава тобі, Господи! — скочив собі на рівні й капітан. — Хоч до одного дійшло! А де він, де Дарт Вейдер?

— Не метушись, — відмахнувся козак, якого просто не могло існувати в реальному світі, — зараз визначимось. І, приклавши ребро долоні до чола, створюючи таким чином козирок над своїми великими очима і стаючи від того схожим не лише на Дар Ветера, а й на Богдана, Мамай розпочав уважно й повільно оглядати найближчі кургани, вдивляючись в лискучі баби-кристали, що завмерли на їхніх верхівках.

— О! — вигукнув за хвилину. — Пішли.