Розділ «VІ. Хот»

— Хай Дарт! Хай Дарт! Хай Дарт! — три рази єдиноголосо проревли шереги „чорних комбінезонів”, а члени екіпажу „Софії”, скориставшись тим, що змії-блискавки над їхніми головами дещо втратили свою інтенсивність, спробували здійняти голови. Лише Сонька, як втупилась у долівку, так і не ворухнулась. Наче скам‘яніла. Ще при згадці про якесь проколювання простору.

Втім, при імені „Дарт Вейдер” Кременчук теж скам‘янів: можна було погано орієнтуватись в літературній фантастиці, але ж в кіношній!.. Скільки разів він того Дарта Вейдера бачив, коли „Зоряні війни” дивився. Разом зі Сніжанкою. Коли вона ще живою була.

Богдан рипнув зубами, відганяючи непотрібні зараз спогади, і спробував знову зосередитися на імені уособлення всесвітнього зла зі славетної казково-фантастичної епопеї. От тільки казок нам ще й не вистачало! Але… Але що там отой бевзь — Ведж Антілесс, здається? — про проколювання всесвітів торочив?!

Капітан спробував було повернути голову до Норильцєва, котрий теж напрягся при згадці про Дарта Вейдера, але його зупинив голос білошоломого, спрямований явно до них:

— Білкові нікчеми, хто з вас командує цим кораблем?

Блискавки над головами бранців припинили свої зміїсті рухи. І, скориставшись цим, Такаманохара першою скочила на рівні:

— Цим бортом командую я. Дозвольте представитись, адмірале! До ваших послуг я, капітан…

Ач, героїня знайшлася! І Кременчук вчасно перебив дівчину, випростуючись поряд з нею, вивищуючись на голову над нею і вагомим жестом засовуючи її собі за спину:

— Не слухайте мого старпома, адмірале. Не дивлячись на звання — дівчисько, що з нього взяти! Отже, дозвольте назватись. Капітан гременецької водної міліції Кременчук. Богдан Іванович. За не передбачуваних обставин довелося…

— Я запитую: хто командує цим кораблем?

— Я!!! — гаркнув Кременчук.

— Я! — спробувала було висунутись з-за його спини Такаманохара. — Дозвольте роз‘яснити, що…

— Командоре, — білий шолом адмірала Пієтта повернувся до Веджа Антілесса, — в кого з цих істот порушений білковий колообіг?

— В цього, — велетенський палець, на кінці якого Богдан з жахом розрізнив отвір кулеметного дула, вперся в Кременчука. — І в того, — кулемет вказав на Нксу, що зіщулився біля попереку Норильцєва, який теж вже випростався й обережно притискав хлопця до себе.

Непроникні чорні окуляри повернулися до піррянина. Потім — до Богдана. А ще потім адмірал рвучко розвернувся на місці — лише плащ з фіолетовим підбором віялом крутнувся — та й пішов геть від бранців поміж шерег вояків Розбійного Ескадрону.

— Цих двох — плямистого й кошлатого — доставити на Зорю Смерті. Рапорт подасте за моїм ім‘ям, ім‘ям адмірала Пієтта.

— А інших? — проревів у спину Пієтта Ведж Антілесс.

Капітанові здалося, що адмірал знизав плечима перед тим, як зникнути в сяйві вертикального світлового стовпа.

- Інших? — перепитав. — Інших — на Хот. Що з них взяти?…

— Чому?! — запитував Норильцєв, сидячи просто на долівці і охопивши коліна руками. — Чому капітан не застосував своїх здібностей? Нагромадив би двійників кутастих, аби поміж ними здимити кудись. Або загіпнотизував, нарешті.