Розділ «VІ. Хот»

Кременчук доторкнувся до сенсорів шлюзової камери і ледь відчутна вібрація вказала на те, що вона почала працювати.

— Ти що робиш!? — зойкнула Такаманохара.

— А роблю я, подруго, жест доброї волі. Тобто, запрошую гостей до нас. За одне й повітря назовні перевіримо.

І раптом щільно заплющив очі. Бо в зачиненому вже порталі спалахнуло сліпуче світло, безжально розмежовуючи довколишній простір на чорну поверхню посадкового майдану і абсолютно біле склепіння, нависле над ним.

Мабуть, саме оцей неочікуваний перехід від тривожних сутінків до оскаженілого сяйва сприяв тому, що земляни не помітили, з якого саме трикутника вигулькнули три чорні постаті, що за мить з‘явились на екранах, об‘єктиви яких були встановлені в шлюзовій камері „Софії”. Втім, найближчим до неї був отой самий, дещо пом‘ятий ворожий апарат. А самі кострубаті постаті дивним чином здавалися Такаманохарі знайомими.

Поряд з ними завмерла ще й якась довгаста скринька, уся рясно вкрита чи то короткими антенами, чи то довгими дротами. І від цього вона чомусь нагадувала портрет малого крчовника у виконанні пришелепуватих кубофутуристів.

А Кременчук, між тим, вже зачиняв вхідний люк, відрізаючи чорну четвірку від зовнішнього світу. Соньці здалося, що вона розпочала розуміти наміри капітана:

— Ти хочеш?!..

— Я хочу здобути язика. Чи язиків. Щоб побільше взнати про те місце, де ми опинились.

— Мені чомусь здається, що це невдала ідея.

На екранах можна було побачити, як трійко кутастих повихоплювали кострубаті пістолети, знайомі капітанові ще з часів сутички на берегах Чоломаю, та й вп‘ялися синявими променями в площину внутрішніх дверей. Наче почекати не можна було. Скринька з антенами заіскрилась, допомагаючи їм змійками блискавок, що розпочали шматувати переборки „Софії”. Це вже було цілковите неподобство! А з екранів іскрило, шипіло, потріскувало й димова запона поступово затягувала зображення.

— От і добре! — якось вже зовсім не в тему вигукнув капітан, стрімко вивалюючись з крісла.

— Та чого ж тут доброго!? — зарепетувала було й Сонька, але осіклась, наштрикнувшись на оскаженілий погляд Кременчука, якого той кинув на неї через плече.

— А то, — гарикнув вже на порозі рубки, — що тут є дехто, хто є трохи безсмертним. Та й „Софії” ще одне пошкодження — на один чих! Вона теж певною мірою незнищенна. Нкса — за мною!

— А ми? — оговтався, нарешті, Норильцєв.

— Ви? — чулося вже звідкілясь з коридору. — Ви бойову позицію у гармати займайте. Раптом відстрілюватись доведеться.

Зоребор з Такаманохарою обмінялися швидкими поглядами, а потім Ігор кинувся до місця, яке на цьому борту ставало вже його робочим — до пульту арканаріанської гармати. Сонька ж плюхнулась у крісло перед екранами і зненацька на мить застигла: вона зрозуміла, кого їй нагадують кутасті постаті.

Ну хіба отой бевзь, що тупо втелющився синім променем в ліву стінку шлюзової камери, під якою настрахано завмер баронський мотодракон, не нагадує капітана? Або отой, гнучкий, що, махаючи пістолетом хрест навхрест, крає праву стінку, не здається кострубатою пародією Зоребора? Або ота постать з довгими кінцівками, чи не сама це Такаманохара в невмілому незграбному виконанні? Навіть ця скринька з антенами…

Внутрішні двері шлюзової камери раптом розпочали повільно здійматись і крізь утворену невеличку щілину до неї викотився розкуйовджений Нкса. На секунду завмер та й по тому кинувся до своєї антенистої копії, верещачи для хоробрості, осідлуючи її та й швидкими порухами обламуючи дроти-антени. Де й тільки сміливість у малого взялася? У кого навчився?

Трійко чорних постатей смикнулись від розгуби, завмерли було на невловиму мить і цією самою невловимістю скористався Богдан, що вже теж вивалювався досередини шлюзу. Блискавичним випадом ноги вибив пістолет з рук недолугої копії Норильцєва, перехопив його на літу і, не роздумуючи, з розвороту, всадив жмут синявого проміння в найбільшого за розміром нападника. Наче в самого себе зварювальну дугу всадив. В шлюзовій камері аж зашкварчало.