Розділ «VІ. Хот»

Відповідати кутастий не став. Просто значущим жестом вказав на вихід з приміщення. Дівчина з хлопцем обмінялися швидкими поглядами й мовчки скорилися. А що їм ще залишалось робити?

В коридорі було тьмяно й прохолодно. Один кутастий йшов попереду землян, другий охороняв їх з тилу. На грудях в обох висіло щось на кшталт незграбних автоматів. Незграбних-то — незграбних, але стріляли вони, мабуть, дуже зграбно. „Треба щось робити… Треба щось робити…” — лунало в мозку Зоребора, але становище їхнє явно не сприяло жодним рятувальним планам. Цікаво, що б капітан робив зараз?

На виході з корабля їх змусили засунути лівиці в якісь непроникно чорні отвори, що розташувалися в стінці шлюзу. Ігор було запручався, але отримав болючого стусана поміж лопаток. Скривився, боячись, що зараз розколошкають його синтезатор. І за мить відчув, як щось пекучим залізом охопило п’ясток його руки. Із зойку Такаманохари можна було зрозуміти, що вона відчула щось подібне.

А потім, коли вони майже синхронно висмикнули свої лівиці з чорних отворів, то ще декілька секунд зчудовано дивились на браслети, що опинились на їхніх п‘ястках. Браслети ті фосфоресціювали блідим бузковим сяєвом, кидаючи непевні відлиски на розгублені обличчя землян. А ще в кожного з них складалося відчуття того, що від зловісних прикрас по усьому тілу пробігають легкі теплі хвилі.

Ці хвилі стали дуже відчутними й виявилися не менш дуже корисними, коли членів екіпажу „Софії” вивели просто у фіолетовий присмерк — ранковий чи вечірній, не зрозуміло — надзвичайно зимної планети. Бо вгорі сяяли перші крижані зірки, попереду у напівобрію здіймався металевий місяць, а під ногами… Під ногами ковзалася й порипувала справжня-справжнісінька, ледь липка від морозу, крига.

Чорний трикутник, який доставив бранців на Хот, анітрішки не оплавив її. І Такаманохара знову зробила висновок, що місцеві кутасті командори використовують для пересування зовсім незнайомий для неї принцип. І це дивним чином не відповідало прадавньому принципу пересування за допомогою тварин. Оскільки до них вже наближалися звичайнісінькі сані з широкими полозками, в які були запряжені істоти, чимось схожі на велетенських жаб. Щоправда, на відміну від них, вони пересувалися не рвучкими стрибками, а швидкими пульсуючими рухами. І ще… Місцеві жаби були вкриті коротким темно-синім смухом.

Правила жабами огрядна до безформності людина, рис обличчя якої не можна було розрізнити через велику відстань. Але вже можна було бачити, що вона, як і земляни, огорнута блідим бузковим сяйвом, що точилося з її браслету.

Позаду почулося ледь чутне дзижчання. Але в цій морозній тиші воно здалося оглушливим. Сонька з Ігорем рвучко обернулись і побачили, що чорний трикутник вже зникає в фіолетовому небі, залишаючи землян самих на цій холодній планеті.

— Ну, що? Так і будете на „суперашку” витріщатися? — вивів їх з заціпеніння хрипкуватий жіночий голос. — Давайте, сідайте. Ніколи мені з вами возитись.

Огрядна постать погонича жаб, що виявився розпухлою червонопикою бабою непевного віку, нетерпляче тупцювала біля саней, граючись довгим і тонким, немов вудка, хлистом. Одягнута жінка була в коротеньку курточку та брюки-галіфе неоглядного розміру.

Земляни розгублено втупились в неї. І вразила їх не певна незвичність їздових тварин, не цілком земний вигляд бабиська, а те, що до них звернулися…

— Ви українка?! — ахнув Норильцєв.

— Ви з Та… Ви з Японії?!? — водночас видихнула й Такаманохара.

Вони відразу змовкли й здивовано зиркнули один на одного. А потім сторожко обвели очима навколишній краєвид: Кременчука ніде видно не було. Але, не дивлячись на це, вони цілком вільно розуміли мову жінки з довжелезним хлистом. Щоправда, кожен по своєму.

— Я з Хоту, якщо вам ще незрозуміло, — між тим кинула вона. — З вашої теперішньої і майбутньої домівки. Начальник я ваш: Лея, головний квартирмейстер. — І знову нетерпляче махнула рукою: — Давайте, давайте, сідайте швидше. За пару годин „Велике Ультрафіолетове Шоу” розпочинається. Можемо не встигнути, матір вашу.

Стіни їхньої камери ледь світилися слабким ультрафіолетовим сяйвом. Кременчук чомусь згадав бурштиновий туман в тунелях кедробабів Сорори. Але той був таки якимсь теплим, надійним, а тут… Тут від непевної люмінесценції складалось враження, що вони знаходяться на самому дні найтемнішої безодні, освітленої… Продуктами радіоактивного розпаду освітленої, чи що?

Богдан спробував прикинути, скільки вони вже сидять в цьому склепінні і зрозумів, що зовсім втратив відчуття часу. І відчуття цієї втрати було зовсім вже неприємне. Огидне воно якесь було. Капітан нервовим порухом поправив свого міліцейського кашкета, заклав руки за спину і широким кроком виміряв камеру по діагоналі. В один бік виміряв. Потім в інший. П‘ять кроків до одного кутка, п‘ять кроків до іншого. І відчув, що ватяним тулубом увесь вгрузає в драговину непорушного простору. От, чорт! Навіть коли майже добу сидів в засідці біля малини Личака, і то вільнішим себе відчував. В сенсі руху. Та й усього іншого.

Він завмер посередині ультрафіолетової темряви й потягнувся усім тіло, аж суглоби захрустіли. „Ну, що, козаче? — подумав. — Чого варті усі твої здібності, якщо з тобою ніхто не розмовляє, якщо нікого гіпнотизувати, нікого лякати усілякими примарами? Що з того, що ти майже безсмертний?! Адже тебе ніхто й вбивати не збирається. Бо без людей ти є ніхто. Ніщо, Чахлик Невмирущий, замкнений в яйці свого безсмертя… Змій Тугарін. Й-ех, немає на нього козака Мамая. Або директора станції Великого Кільця Дар Ветера… Вони б швидко шкаралущу оту, а чи лускату, а чи гравітаційну та вщент би розколошкали!.. Сонько!.. — спробував покликати подумки. — Норильцєве!..”

Тиша. Цілковита тиша. Лише майже невидимий Нкса тихесенько сопить в своєму кутку. Спить, чи що? А куди ж тих двох потягнули?… Чи зможе Зоребор Соньку захистити? Чи живі вони взагалі?…

Тіло Кременчука здригнулося, наче на ньому й дійсно якийсь панцир чи шкаралущу розбили, а серце зайшлося. Млосно-млосно. Аж похитнувся капітан. І тут же рипнув зубами, намагаючись взяти себе в руки. А зась вам! Не дочекаються! Бо, як не крути, а таки козацького він роду. Хоча й часом забуває про це. Та коли треба згадує. І діда Никифора з материних Китоврасів згадує, і руки його порепані, і байки його козацькі про Мамая, чий образ під час лікування фантастикою чомусь зливався для Богдана з образом єфремівського Дар Ветера. Але ж, як то вони не зливаються, згадує він їх таки роздільно! Хоча й іноді запізно. Але, в будь якому разі знову не зрадить він їх, як і тоді, перед смертю Сніжанчиною! Не дочекаються!.. Ані кутасті не дочекаються, ані… Ані лікарі, що, мабуть, з боку спостерігають за розвитком його божевілля.