Розділ «VІ. Хот»

На екрані зіщулений крчовник з‘їжджав по стінці просто на зламане Кременчуковим пострілом тіло „комбінезону” і застигав на ньому. Двійко інших, зловчившись, упіймали таки дракона та й потягли його вниз, до долівки. Силищи в них було таки нівроку.

На інших екранах, екранах зовнішнього огляду, було видно, як з найближчих чотирьох трикутників вийшло ще четверо кутастих. Кутасті були цілком однаковісінькі на вигляд і зросту в кожного з них було не менше трьох метрів. Вони синхронно, повільним урочистим маршем почали наближатися до зеленкуватої плями, що застигла на ебонітовій поверхні.

— Соню, — якось враз заспокоївся Норильцєв і водночас зболено вичавив, розширеними очима спостерігаючи за парадом нових, ще більш моторошних, „комбінезонів”, — Соню, що робитимемо?

Та не відповіла йому, такими самим очима втупившись в екрани шлюзової камери. На них було видно, як її незграбна копія, вимкнувши й відіпхнувши в бік безпечного вже дракона, підійшла механічним кроком до свого впалого товариша. Схилилася над ним, схопила крчовника та й відкинула його вбік, наче непотрібну річ.

— Нксо!!!

— Спокійно, Зореборчику, спокійно!..

Другий кутастий наблизився до свого впалого товариша, а прямокутна істота трохи від‘їхала вбік і… І тисячами дрібних вертлявих блискавок увіп‘ялася в чорні корпуси відразу всіх трьох „комбінезонів”. А ті навіть не здригнулися, зникаючи в божевіллі іскор і сплавлюючись в єдину зловісну масу.

Трохи осторонь на долівці тіпався піррянин, наче через його тіло пропускали тисячовольтовий електрострум.

— Спокійно, Сонечко, спокійно, — обійняв хлопець дівчину, що раптом ткнулася обличчям в його жорстку кольчугу. — Спокійно. Не варто вам на усе це дивитись.

Обійняв він, тобто, Такаманохару і через це не помітив, коли на екранах зовнішнього огляду їхній капітан важко смикнувся на долівці усім тілом і перекотився на спину, виставляючи поперед себе обидві руки із затиснутим у них, величезним для цих самих рук, пістолетом, вибитого ним у кутастого ще в шлюзовій камері.

Кременчук на мить скам‘янів, а потім, не вронивши ані звуку крізь стиснуті, порепані й побиті, губи, виплюнув довгий і потужний струмінь синявого світла. Він встиг дістатися ним до двох з чотирьох кутастих чорних велетнів, що карбованим кроком наближалися до нього. Але третій на долю секунди випередив капітана. А четвертий переможно поставив гігантську ступню на людське тіло, котре димілось і ледь тіпалось від електричних розрядів, спрямованих отим третім на це плямисте тіло.

Вони стояли посеред величезної — й величної! — зали з темно-фіолетовою долівкою: троє землян і одна істота з далекої планети Пірр. Істота ледь похитувалась, оскільки остаточно ще не відійшла від останнього зіткнення з кутастими. Саме тому Норильцєву доводилось міцно притискати її до нижнього краю своєї кольчуги.

Кременчук на ногах стояв впевнено й задиркувато. І Такаманохара зненацька спіймала себе на тому, що зовсім не жахається його. Хоча ще зовсім недавно в черговий раз стала свідком важкого відродження капітана. Гременецької водної міліції капітана. Може, саме через те вона й не переймалась тим, що відродження трьох „чорних комбінезонів”, сплавлених в одну зловісну масу, було набагато жахливішим.

Тоді, на її очах, ця моторошна маса ворушилась темно-синіми, аж фіолетовими, повільними блискавками, наче кубло змій навесні. Лускалась чорними пухирями, поступово здіймаючись, здіймаючись над Ігорем, який підхопив на руки нерухоме ще тоді тільце Нкси, та над самою Сонькою, що зі шпагою, наївно встромленою поперед себе, не менш наївно оберігала хлопця від усіх мислимих та немислимих небезпек.

Чи було це проявом героїзму, чи відчаю — незрозуміло. Втім, скоріше — останнє, бо що вони могли протиставити трьохметровій постаті кутастого, яка височила над ними, витворившись з трьох чорних сплавлених тіл?

Зараз рівно дванадцять таких постатей, за числом чорних трикутників, що оточили „Софію”, завмерло позаду її екіпажу. І в порівнянні з ними мандрівники здавалися набагато меншими, ніж були насправді. А перед ними випнулась величезна прозора півсфера, яка відокремлювала залу від чорного простору з трупно-синявими зірками. Цей простір знаходився у зловісній гармонії з темно-фіолетовою, аж вороною, долівкою і тому був схожим на продовженням посадкового майдану аж до самої тобі мертвотної нескінченності.

На ньому тихесенько остигала срібляста таріль „Софії” і у Соньки чомусь було дуже погане відчуття того, що вони можуть більше не побачити її. Ніколи не побачити.

Позаду почулося глухе гупання, але обертатися земляни не наважились. Попередні такі спроби закінчувались тим, що їх хльоскало доволі відчутними електричними розрядами, від чого в роті ставало кисло, а тіло ще довго й огидно тремтіло. Найбільше діставалось Норильцєву через його металеву кольчугу і тому він взагалі намагався робити щонайменше рухів. Лише кректав та притискав, притискав до себе тендітне тільце крчовника.

„Гуп… гуп… гуп…” — лунало іззаду. „Наче Командор з „Кам‘яного гостя” суне”, — подумав Ігор. А Кременчуку пригадалась пісня Висоцького про те, як той став пам‘ятником, а потім зміг таки „піти всенародно з граніту”. Гуп… гуп… гуп… Звуки були важелезними, але долівка дивним чином навіть не здригалась. За прозорою півсферою мерзли скрижанілі зірки. Одна з них, мабуть, найближча, здавалась ртутною кулькою, кинутою на самісіньке дно чорного виру.

Гуп… гуп… гуп…