Розділ «ІІІ. Сорора»

— А ганчір‘я мокре? — спитав про інше.

Дівчина, наскільки це було можливе, знизала плечима.

— Якось треба було з алергією боротися. А що ти про маски оповів, які тутешні жінки носять, то дуже це мені в нагоді стало. Мої охоронці кольору дитячої несподіванки, здається, нічого й зрозуміти не встигли, як я їхню танкетку захопила. Але ж і дрова, маю зауважити! Ледве з керуванням розібралась. Ледве двигуна завела… Не косись, не косись на мене! — це вже до Зоребора. — І без того огидно, що я через вас маю тут стриптиз влаштовувати, голісінькою по іншій планеті вештатись, а тут ще ти!..

Не дивлячись на напруженість ситуації, Богдан ледь посміхнувся куточками губ. Сам він намагався завий раз не дивитись на дівчину, а якщо й дивитись, то лише в темно-блаватні, аж фіолетові, очі. На тіло — ні-ні! Розумів усю делікатність становища. Хоча, треба зауважити, тіло це було доволі зграбне й струнке. Тренованим це тіло було. Кременчук ніколи не очікував побачити такого під запраною тільняшкою.

Канати ліфту зарипіли по особливо нудотно, кабінка пару разів гойднулася знизу вгору й завмерла. Приїхали. В очах знову розгорялося призабуте було мерехтіння, а мозок знову розпочинав скептично ставитись до усього, що відбувалось навколо. Опісля ейфорії останніх діб такий різкий перехід здавався фізично болючим. Аж голова розболілась.

А Такаманохара аж ні на які мерехтіння уваги не звертала. Такаманохара вже вивалювалась з кабіни на рифлену долівку якогось довгого приміщення, що нагадувало собою величезний барак, вказувала мечем на пляму світла, що мріла вдалині й бігла до неї, кричачи на бігу:

— За мною, хлопці, за мною! Там вихід, здається!!! І по боках не дивіться, не дивіться! Особливо ти, Ігорю!..

І Кременчук, притискаючи до грудей Нксу, який знову розпочинав пручатися, бездумним вистрибом біг за нею, прямісінько на світло виходу, немов метелик на полум‘я свічки. І Норильцєв перелякано тупотів за ними, намагаючись виконувати лише одне: ретельно підкорятися наказові Такаманохари. Бо якщо не підкорятись йому, якщо вдивлятися таки в напівтемряву, що оточувала втікачів з обох боків бараку, то можна було збожеволіти остаточно.

Два конвеєри тихесенько, наче змії, шурхотіли своїми гнучкими стрічками. На одному боці по них повільно пересувались трупи мавп, на іншому — людей. Через певні, чітко визначені, проміжки часу конвеєри зупинялись і тоді якісь механізми схилялись над нерухомими тілами, байдуже краяли їх, витягуючи нутрощі та стягаючи закривавлену шкіру. В повітрі стояв нудотний солодкуватий запах, під ногами щось волого хлюпотіло і Норильцєв відчував, що зараз його просто знудить на камуфляжну спину Кременчука.

Врятувало того лише те, що за декілька хвилин вони вкрай схарапудженим натовпом вивалилися, врешті решт, з клятого бараку і… І опинились віч-на-віч, якщо так можна було казати про Безлицих, з шеренгою жовтих балахонів, які тримали напереваги опецькуватий різновид пістолетів. В моторошному мовчанні вони спрямували їх на наїжачений гурт землян. „Це вже не приїхали, — подумав Кременчук, — це вже приплили, здається”.

Він, отруєний наркотиками й сумнівами, вперше за тривалий час відчув себе гранично розгубленим. Та ще й дитина піррянська на руках!

В цій ситуації першою знову зорієнтувалася Сонька. Вона стрибнула до Кременчука, кинувши меча в бік Зоребора, який із задоволенням перехопив повернуту зброю, випускаючи з рук дурнуватого Меча Безсмертя. Бачили ми оте безсмертя тільки-но!.. А Сонька вже вихоплювала з Богданових рук волохате тільце крчовника і здіймала його над головою.

— Розійтись! Всім розійтись!!! — зарепетувала вона. — Якщо хтось лише порух зробити спробує, я в‘язи скручу вашому Аристасу. Ох, скручу!

А сама сунула, сунула просто на Безлицих, намагаючись дістатись до ряду танкеток, що вишикувались за ними. Жовті балахони завагались. Але завагались якось невпевнено. Богдан відчув це, лихманково думаючи про те, як допомогти голій бомжисі. За Нксу він не переживав. Був певен того, що нічого лихого Такаманохара тому не зробить. А ось Безлиці… Не довіряв чомусь капітан цій гусені, зовсім не довіряв.

Він скоріше відчув, ніж побачив, як один з сорорійців розпочинає висуватись вперед, уповільнено здіймаючи дуло своєї зброї на лінію пострілу. І в цей час щось клацнуло в капітановій голові, а на стерні з нічого виникло ще з десяток Такаманохар з Нксами-Аристасами над головами. Богдан навіть не очікував, що він за один раз стільки фантомів нагородити може. Та ще й живих. Та ще таких, що метушаться не слабко. На вправах з Меру в нього лише речі-фантоми виходили. Щоправда, виходили гарно. Не те, що в Норильцєва.

Справжня Сонька, до речі, теж не очікувала нічого подібного. Вона рвучко повернула до нього своє спітніле обличчя й видихнула з-під пов‘язки:

— Ну, знаєш, капітане, я вражаюсь твоїм талантам. Мови усі він розуміє, телепатує потроху, а тут ще…

Втім, Богдан не менше Такаманохари був вражений власними здібностями. А ще тим, що Безлиций, який вже здійняв свою зброю, вагався лише мить перед тим, як використати її за прямим призначенням. Але цієї самої миті вистачило на те, щоб Богдан з місця плигнув просто на нього, збиваючи його з ніг і ударом навідліг спрямовуючи ствол пістолета в іншому напрямку.

Вогненний згусток майнув крізь одного з фантомів і вп‘явся в стінку барака, пропалюючи її та розбризкуючи вусебіч краплі розплавленого металу. Ах, ти!.. Заряди тут, здається більш потужні, ніж нагорі були. Клуби чорного диму оповили вхід до бараку.

Богдан вирвав зброю з рук Безлицього, перехопив його згином однієї руки за те місце, де мала б знаходитись шия, а другою рукою спрямував дуло пістолета на верхівку балахону, аж заверещавши, як ото Сонька нещодавно: