Розділ «ІІІ. Сорора»

— Стійте! Стійте!!! — галасував позаду невеличкий натовп на чолі з Меру та Корнелією, що біг за ними від самого підніжжя вежі. І як би не щире бажання долучити Такаманохару до всесвітньої Любові, земляни давно підкорилися б цим закликам.

Раптом Богданові здалося, що хтось в його мозку розгубленого вигукнув: „Ч-чорт!”. Але вслухатися в цю єресь не було часу, бо приходилось різко гальмувати так, що п‘яти, здається, задимілись: за черговим пологим поворотом естакади перед землянами вишикувався ряд жовтих балахонів, що стояв на цілковитій заваді подальшого шляху нагору. Безлицим, мабуть, остогиділа уся ця метушня на їхній споруді. В руках вони тримали якусь зброю, дуже схожу на великі шприци з довгими й тонкими голками-жалами.

М‘ятного запаху навкруги майже зовсім не відчувалось і якась неясна тривога хлюпнулась в Богданове серце. Поряд з ним так само стривожено завмер Норильцєв. Величезний кошлатий Аристас зігнувся вгорі, уважно спостерігаючи за ними. Але його подоба зненацька розпочала набувати якоїсь неправильності. Неначе в спекотний день марево заколихалося. Втім, Кременчуку знову не вистачало часу, аби вникнути в суть цього явища. Бо з іншого боку естакади до них вже наближалась юрба бронзовотілих людей на чолі з Меру. За ним погойдувала своїми розкішними грудьми Корнелія. Очі у всіх були якісь порожні.

Земляни зацьковано зиркали то на засапаних переслідувачів, то на далеку цяточку апарату, то на безмовний ряд Безлицих, які зненацька синхронно розпочали здіймати свою зброю. Щось в цьому ряду було насторожило Богдана, але в цей час з тонких жал „шприців” полинули струмені якогось жовтого диму. Або пилу. Знову гостро запахло м‘ятою і Кременчук раптом здивувався тому, що він може за щось тривожитись в безпосередній близькості від Безлицих. І від людей, які їх люблять.

Пишногруда Корнелія, між тим, граціозною ходою вже підходила до нього, стискаючи однією рукою Меча Безсмертя, а іншою… Іншою дівчина зривала зі стегон пов‘язку і гранична оголеність дівочого тіла засліплювала Богдана. А з-за спини Меру вже вислизало інше дівча й сунуло просто до Зоребора, щелепа котрого відвалилась аж до самого низу його коротенької кольчуги.

— Любіть нас, Єресіархи, любіть! — наближуючись, стогнали дівчини і до запаху м‘яти додався запах жіночого поту та якихсь терпких парфумів. В повітрі пахло любов‘ю. Грішною любов‘ю.

Якесь запізніле худесеньке дівчисько з напрочуд довгим мечем вигулькнуло з-за повороту естакади і теж було кинулось до хлопців, але було зупинене рвучким порухом Меру. Вірніше, той спробував її зупинити. Бо дівчина зробила якийсь невловимий рух і командир людського загону опинився на долівці, навіть не зрозумівши того, що це з ним зараз відбулось. А Кременчук лише зараз помітив, що, окрім незвично довгого меча, дівчина мала й маску, яка відрізнялась від решти, що мелькотіли навкруги: прикрашена вона була не пір‘ям, а довгастими мітелками кноплу.

Втім, за мить Богданові було вже не до того, аби спостерігати за дивною сороріанкою, бо Корнелія, врешті решт, дісталась до нього і рвучко обійняла, водночас якось загрозливо здіймаючи меча. Краєм ока Богдан побачив, як падають, сплітаючись ногами й руками інші люди, а одна з дівчин стрибнула на впалого Меру, стискаючи його крутими стегнами і… І в наступну мить гостре лезо пронизало його груди, а сам він захрипів, вигинаючись в передсмертній агонії.

Меч Корнелії розпочав опускатися на голову Кременчука. Звабливе розпашіле тіло щільно прискалось до камуфляжного комбінезону. Богдан не міг зробити ані поруху, навіть для того, аби кашкет поправити, бо увесь занурився в дивну й млосну суміш відчуттів насолоди та страшенної небезпеки. Насолода перемагала. Але в наступну мить щось трапилось.

— Ах, ти, стерво! — почувся знайомий голос і Корнелія раптом тіпнулась усім тілом, випускаючи Богдана зі своїх жагучих обіймів.

А потім її кинуло вбік: лише ноги довгі в повітрі блимнули, а в наступну мить вона усією своєю вагою важко гепнулась на долівку. Як ото Меру нещодавно. І було зрозуміло, що опісля такого удару Корнелія впродовж декількох довгих хвилин буде просто не в змозі вимахувати своїм Мечем Безсмертя. Так само, як і обійматись з чоловіками.

У нападниці ж з довгим мечем це виходило набагато краще. В сенсі вимахування зброєю та кулаками. Бо за якусь мить вона подібним чином поклала на лопатки ще одну подругу, яка застрибнула було на Норильцєва, а потім кинулась просто на мовчазний ряд Безлицих.

Але перед тим вона кинула до ніг Богдана якусь сумку, що до того бовталась в неї на плечі.

— Тримай! — вигукнула. — Та пов‘язку зроби!

І водночас зірвала з обличчя маску, з наліпленими до неї верхівками стебел кноплу. А звідти на світ Божий — чи то Аристський — з‘явилося знайоме до болю обличчя з трохи розкосими очима та кучмою жорсткого синяво-чорного волосся. Такаманохара!

Нижню частину її обличчя — рот та ніс — прикривала мокра ганчірка. Така само, як і ті, якими була набита сумка кинута під ноги капітана. Крім того, там же знаходилась і важка фляга, в якій булькотіла якась рідина.

— Ти чуєш? — гукнула здалеку Сонька, врубаючись з мечем в руках в ряд Безлицих і розганяючи їх по усій естакаді, не дивлячись на хмару жовтого диму, який цілком оповив її. — Чуєш, чи ні? Змочуй ганчір‘я водою та на дихалку накладай. Пилок кноплу, капітане, дуже отруйний. Вони, здається, цим і користуються.

Не зрозуміло було, хто і чим мав користуватись, але голос Такаманохари був настільки вимогливим, що Кременчук мимохіть хлюпнув води з фляги на ганчірку й приклав її до носу. Його приклад наслідував і Норильцєв. А вдвох вони все скошували, скошували трохи нестямні очі на земне створіння, яке, вимахуючи зброєю, розганяло жовтих, наче курчата, інопланетян. Та що ж це воно робить, кляте дівчисько!

Богдан, врешті решт, вийшов було зі свого трансу і хотів кинутись до Такаманохари, але… Але щось, в тому, що відбувалося навколо, раптом насторожило його. Естакада та стінки вежі зненацька заколихались, втрачаючи свої обриси. Богдан навіть головою затрусив. Не допомогло. Більш того, крізь золоту поверхню вишуканої споруди розпочали проступати якісь неоковирні балки, стійки та розпірки.

Кременчук нажахано повернувся до Норильцєва й по ошелешеному вигляду того зрозумів, що й він бачить щось подібне. Та що це за мана?!