Розділ «ІІІ. Сорора»

А вежа разом з естакадою під ногами, між тим, зникала вже остаточно. Вірніше, не зникала, а трансформувалася в незугарну похмуру вишку, яка чимось нагадувала капітанові сторожову, багату кількість яких він бачив у фільмах про сталінські чи нацистські концтабори. І котрі за інерцією ще залишались на сторожі в деяких українських в‘язницях. Ця вишка складалася з іржавих металевих балок, до котрих були припнуті такі само сходи з поворотними майданчиками. На одному з них і застигли очманілі земляни. А внизу, на подібній площині, довгонога дівиця в масці добивала Меру. Декілька оголених постатей качалися поряд, а ще декілька дерлися сходами до капітана з його юним напарником. На майданчику вгорі Такаманохара ганяла Безлицих, котрих залишилось чомусь лише двійко з цілого взводу, що ще пару хвилин тому димів жовтими струменями зі своїх гостроносих рушниць. Куди ж решта поділась? Невже ж фантоми?!?

Богдан мимохіть роззирнувся навкруги. І аж здригнувся. Замість струнких золотих веж на обріях, вздовж річки із іржавою водою, височили чорні лиховісні вишки, наче близнюки схожі на ту, на якій зараз знаходились вони. Замість розлогих кедробабів, вкритих буйним листям, злісно розкидали в боки величезні покручені гілки кострубаті деревини, схожі на збільшені копії земного саксаулу. Що розташувалось під їхнім корінням, можна було лише уявити. А замість граціозних, схожих на ювелірні шкатулки, танкеток, внизу по полю, вкритому трупами людей та мавп, плазували незграбні чадливі механізми з жовтими плямами Безлицих на них. І лише неозоре море кноплу залишалось недоторкане бурштиновим, придбавши, втім, якийсь ядучий відтінок.

— Ну, чого стовбичите?! — почувся згори захеканий голос Соньки. — Допоможіть же хто-небудь! В мене ж рука ще опісля вивиху ще не відійшла! А другий нехай Нксу зніме.

Обличчя Кременчука неусвідомлено задерлося вгору. І крізь плетиво металевих конструкцій, на самій верхівці вишки, він побачив крчовника, що пихато розкуйовдженою копицею завмер на п‘ятачку невеличкого оглядового майданчика. Уся його величність злиняла до дріб‘язковості. Та що ж це воно таке відбувається?!?

Норильцєв, втім, розмірковувати над цим не став. Норильцєв кинувся нагору, осатаніло здіймаючи сорорійського коротесенького меча і маючи велике бажання забрати в Такаманохари свого, трипільського, випробуваного й порівняно довгого, якого він нарешті впізнав. Вже на бігу Ігор мимохіть озирнувся й відчув пекуче здивування: Кременчук, замість того, щоб кинутися за ним, схилився над напівнепритомною Корнелією. І перед тим, як почути якійсь гуркіт згори, Ігор ще встиг побачити те, як капітан зриває маску з блідого, але доволі симпатичного обличчя і нашвидкуруч обмотує його вологою ганчіркою, а потім… Потім Зоребор ледве встиг ухилитися від тіла, оповитого жовтим балахоном, що майнуло повз нього. А на сонячному тлі його особливо яскраво виділялась величезна кривава пляма.

У Соньки залишався лише один супротивник. Але знизу тупотіло ще з десяток жовтих гусениць. Зрозумівши, що це — не фантоми і зараз вони йому зовсім не ввижаються, а також згадавши про те, що захищати себе мечем Богдан Іванович не дуже то й вміє, Ігор кинувся назад, горлаючи на бігу:

— Пане капітане! Відступайте!.. Відступайте! Давайте нагору, нагору! Нксу зніміть, а я тут цих туарегів притримаю!

Кременчук втупився в нього несамовитим поглядом, відсахнувшись від звабливого, навіть в непритомності, тіла Корнелії, а за хвилину, стрибаючи відразу через декілька сходинок, вже летів повз низьких парапетів, повз іржавих балок, повз Соньки з її супротивником, до оглядового майданчику, де, до кумедності пихато, тупцював на місці кошлатий піррянин.

— Крчуче, — мовив він з якимсь смішним дитячим гонором, коли Богдан буквально вилетів на найвищу точку башти, — як ти поводишся? Ніякого тобі чиношанування! Схили голову, дитя моє, коли дивишся на Аристаса, Первісного й Споконвічного, нескінченного в Любові своїй і…

- І в дурості незбагненній! — рявкнув Кременчук, намагаючись поки що не прислухатись до усіх своїх внутрішніх почуттів, переживань та зчудувань. Не до того було.

Бо внизу Сонька з Норильцєвим намагалися стримати натиск Безлицих, які жовтою лавою сунули нагору, змушуючи землян відступати. Адже в руках цих загадкових небалакучих сорорійців були вже не рушниці, схожі на збільшені шприци, що стріляли струменями каламутно-жовтого диму (Богдан мав велику підозру, що то був пилок кноплу), а якісь опецькуваті пістолети, з яких час від часу вилітали згустки полум‘я. Полум‘я було чадним, та ще й при зникненні викидало з себе клуб‘я чорнющого диму. Це вже було серйозно.

Схопивши обома руками крчовника, що чинив шалений опір, ледь не видряпуючи йому очі, Кременчук крутив головою в усі усюди, помітивши таки, як Такаманохара з Ігорем вистрибнули на його майданчик і на мить вклякли, оцінюючи ситуацію. А полум‘яні згустки, що обпікали кольчугу Зоребора, який прикривав собою дівчину, не надавав їм тривалого часу для цього. Виходу, здається, не знаходилось.

Розгублена Сонька, по крутій дузі оминаючи Кременчука з Нксою на руках, кинулась до невеличкої будки, що височила просто по центру майданчика. На даху споруди зловісно завмерла якась маленька гармата. А Такаманохара, не звертаючи на неї уваги, вже хапалась за ручку іржавих дверцят, зі скаженим рипом тягнучи їх на себе і… І в наступну мить ставало зрозумілим, що перед ними — старезний, ненадійний, здавна, здається, не ремонтований, але — ліфт.

— Швидше!!! — аж заверещала Сонька. — Швидше сюди!

Два рази повторювати це їй не довелося. Бо вже за якусь мить усі земляни разом з піррянином божеського родоводу, щільно прискаючись одне до одного та стінок кабіни, відчули, як її долівка невпевнено розпочала провалюватися під ними.

— Ти… Ти звідки взялася? — видихнув Кременчук крізь мокру пов‘язку в бік Соньки.

Нкса заверещав було щось про вічність та нескінченність, але капітан так стиснув його своїми величезними ручиськами, що той поперхнувся й замовк на декілька хвилин. Цим скористалася Такаманохара, краєм вуха вслухаючись в рип незмазаних канатів, на яких опускався ліфт.

— Звідки, звідки… З апарату. Ти як розпочав на увесь свій телепатичний простір репетувати, то я відразу зрозуміла, що ви таки догрались. Що гаплик вам без мене буде.

— Так тебе ж, здається, охороняли?

Сонька лише посміхнулася криво, поворушивши в тісняві рукояттю Зореборового меча. А Богдан згадав про гременецькі бійки, в яких Такаманохара завжди мала роль визначного персонажа. І тому це питання було знято з порядку денного.