Розділ «ІІІ. Сорора»

Їм було непереливки. Не дивлячись на всі ментальні таланти Кременчука та всю майстерність Корнелії, більш довгорукі мавпи наступали, притискаючи людей до мовчазного ряду танкеток. Ось Зоран вибив меча з руки Зоребора. Ось безгучно луснув двійник Зонама. Ось справжній Зонам змусив помилитись дівчину, від чого та втратила майже весь верхній ряд пір‘їв на масці, відтятих його клинком. Ось Зайус загрозливою брилою навис над Кременчуком, обома руками здіймаючи свого короткого, але масивного, Меча Безсмертя. За мить той мав обрушитись на голову землянина. І завадити цьому, здавалось, вже нічого не могло.

А сам Богдан Кременчук, капітан гременецької водної міліції, в минулому — невстрашимий опер міського карного розшуку, навіть не спробував нічого зробити для свого захисту. Він опустив руки і ледь схилив голову, покірно підставляючи її під смертельний удар. „Нарешті, нарешті, — радісно билося в скронях, — нарешті я дістанусь до справжньої, до немислимої Любові. До Сніжанки дістанусь, врешті решт, до доньки”.

Дістатися, втім, йому наразі не пощастило. Час, вочевидь, для діставання ще не настав. Бо зненацька краєм ока він помітив, як здригнулося тіло Зайуса. Як він вкляк, а з його волохатих грудей вигулькнув кінчик гострого клинка, всадженого йому в спину. Кінчик миттєво забагрянив теплою кров‘ю.

— С-спасибі, — ще встигла вичавити мавпа перед тим, як впасти навзнак, відкриваючи гнучку людську постать, що завмерла за ним.

Меру з‘явився вчасно. Або зовсім невчасно. Це залежало від того, з якого боку дивитись на цей факт.

Сам сороріанин поки що не звертав жодної уваги на капітана. Швидким поглядом оцінивши ситуацію, він стрибнув до впалого Зоребора. Зоран як раз схилився над ним і від того не викликало жодного здивування те, що ця поза посприяла важкому польоту вбік відтятої мавпячої голови. Грузький струмінь яскраво-червоної крови хлюпнув на, по дебільному щасливе, обличчя Норильцєва.

А Меру вже пліч-о-пліч стояв разом з Корнелією. І вони вдвох здіймали на мечах тріпотливе тіло Зонама для того, аби за мить кинути його бездиханним на купу таких само покручених тіл.

Отже, за якусь хвилину всі оточуючі мавпи, ковзнувши у вічність по Мечах Безсмертя, торкнулись там всесвітньої любові. І лише люди забарились, хоча й нетерпляче очікували цього. Корнелія з Меру якось синхронно повернули голови й втелющились скляними поглядами в постаті землян. В повітрі вникло декілька їхніх фантомів. Час настав. Час останнього танцю.

Кременчук зрозумів це відразу й безповоротно. Він був готовий до цього. Як і Зоребор. Але щось трохи муляло серця землян. Не давало їм сил для того, аби з розгону кинутись просто на лискучі клинки мечів Меру й Корнелії, які хижими граціозними рухами вже танцювали до них.

— Такаманохара! — видихнув Богдан, кидаючи короткий, мов удар меча, погляд на усміхнене обличчя Норильцєва.

Те відразу якось поблякло й витягнулось:

— Соня!..

— Ми не можемо, не можемо кинути її без Любові! Це буде зрадою, — лихоманково шепотів Кременчук, боковим зором спостерігаючи за тим, як сорорійці наближуються до них.

— Але ж… Але ж, вона не може… А ми… А ми теж навіть покликати її не можемо…

— Можемо, можемо, — продовжував шепотіти Кременчук, задкуючи від Корнелії. Ігор робив те ж саме стосовно Меру. — Ми все зможемо, якщо на вежу… По спіралі… По естакаді…

Чоловіки швидко перезирнулись поміж собою і раптом, не змовляючись, водночас, повернулись спинами до своїх танцювальних напарників та й кинулися в бік башти. Прямісінько в щілину поміж двома золотавими танкетками, що зненацька розпочали рухатись назустріч їм. І, вочевидь, такі їхні дії настільки порушували встановлений ритуал, що минуло декілька тягучих хвилин перед тим, як навкруги заворушилось, завмерле було, життя і не кинулось за ними в несамовиту гонитву. А в небі урочисто-велетенський Аристас відсторонено спостерігав за метушнею, яка зчинилась вже біля самісіньких його ніг.

З вежі відкривався чудовий краєвид: бурштиновий океан кноплу, помережаний прямими смугами шляхів; стрункі башти на обріях, до яких тягнулися ці смуги і біля яких відбувались танці мешканців інших кедробабів, що буяли деінде розлогими мідними вибухами свого листя; веселки, які різнобарвними фонтанами, здіймались над маківками золотих споруд і різнокольорово відображались у воді близької річки, яка своїми вигинами нагадувала вигини Дніпра біля гременецького річкового порту. І все це було вкрито прозорим ніжно-жовтим серпанком пилку кноплу, чиї м‘ятні духмяності слабішали по мірі того, як Богдан з Ігорем здіймалися вище й вище по спіралі естакади, що оповивала вежу аж до самої її верхівки.

Повітря ставало незвично свіжим і від цього трохи ломило скроні. А, може, й не від цього, а від швидкого бігу, яким вони пересувались останні півгодини опісля того, як прослизнули між танкеток і кинулись до підніжжя величної лискучою споруди. Безлиці їм не заважали. В Безлицих були інші турботи: згори було видно, як потроху рветься коло танкеток, що почали повільно розповзатися по танцювальному простору. Їхні пасажири, що до того нерухомо сиділи на них, теж заворушилися, попарно сплигуючи на витоптану стерню та й підбираючи з неї трупи мавп і людей для того, аби завантажувати їх на пласкі поверхні своїх механізмів. А потім везти усе це кудись досередини вежі.

Певною мірою, саме для цих цілей, мабуть, був призначений ряд дверей, які формою нагадували знайомі екрани з мерехтливими портретами Аристаса, розташовані через рівні відстані в поверхні башти. І чим більше ставало чистим повітря, тим частіше й частіше Богдан з Ігорем дивились на них, бо від цього дивним чином трохи зменшувалась болюча ломота у скронях.

— Сонько, Сонько!!! — репетував Богдан на бігу, вже розрізняючи вдалині малесеньку сріблясту лушпайку апарату. Лушпайка мовчала, жодним чином не реагуючи на його репетування.