Розділ «ІІІ. Сорора»

— А ну, а ну, — мовила з жорсткими саркастичними нотками, — про кути кулі можеш докладніше.

Тут Богдан і видав. Докладніше і зі смаком. Аж захлинаючись і намагаючись не прислухатись до тягучого внутрішнього відчуття того, що він робить щось не те. Не те, то й не те! Плювати!!! Адже витончена Корнелія слухала його дуже уважно. Адже навіть мавпи знову розпочали доброзичливо дивитись на людей, коли Кременчук з болем в голосі згадував Україну, Гременець, Дніпро з його островами та любих Богдановому серцю людей, що мешкали на обох його берегах. Таких різних, таких далеких і… і таких недосяжних. Аж оте серце болем зайшлося.

Корнелія мовчала, сівши навпочіпки, схиливши голову та й поклавши щоку на складені руки. Самі ж вони впиралися об рукоять меча, встромленого в м‘ятну тирсу рингу. Мавпи обмінювались швидкими, майже невловимими, поглядами, але урвати оповідь землянина поки що не наважувалися.

— Гарна казка, — врешті решт, зітхнула Корнелія, — добра. Але я одного не зрозуміла. Де ж Аристас на цій планеті? Де Любов? Де Віра?

— А що, без віри в якогось там бога жити в любові не можна? — захвилювався Богдан.

— Не можна, — суворо відповіла дівчина, — ніяк не можна. Бо в іншому разі усе те, про що ти розповів, обертається на пістряву машкару, за якою ховається суцільна тобі порожнеча.

З „порожнечею” Богдан згодний не був. З „порожнечею”, наприклад, навіть смерть Едгара Фрунзиковича втрачала будь-який сенс. Про усе інше й взагалі не йшлося.

— Не знаю, не знаю, — скептично прокректав капітан, — як там з Любов’ю. Але от віра ваша… Церкви там… Попи… На мій погляд, віра, релігія тобто, це — головна афера певної частини людства. В будь-якому його космічному виконанні. А з аферами я усеньке своє життя борюся за визначенням. Бо я — мент.

— А це що таке?

— А он їх спитай, — метельнув Кременчук головою вбік мавп, що вже аж підстрибували від якогось дивного збудження. — Мені чомусь здається, що вони в цьому терміні набагато краще розуміються.

— Ех, як би не наказ Аристаса! — ледь не перестрибнув раптом Зонам через огорожу рингу. — Ех, і відповів би він мені за цю єресь!

— А як же Любов? — зі злою іронією набурмосився Богдан.

Мавпа аж захлинулась від обурення.

— Та не бери ти до серця ці дурниці-небилиці, — спробував заспокоїти напарника Зорам. — Подивись, подивись, на цього Єресіарха. На цю, здичавілу без віри, людину! На що такі здатні, на що?! Лише на те, щоб кнопл нюхати та жувати, блудити, бурлакувати та танцювати без правил. Бо нема в них віри, нема! Нема в них душі, нема!!!

Якісь цупкі почуття плюскотіли в шурхотливій обгортці всесвітнього занепокоєння, яке все щільніше огортало Богдана. Вони плюскотіли, плюскотіли, плюскотіли, пружно розхитуючи її, але ніяк не могли порвати каламутну оболонку, аби вихлюпнутись зовні, до невагомості очищуючи думки Кременчука. Врешті решт, він спромігся лише на те, аби скреготнути зубами та знову вичавити крізь м‘ятний спротив:

— Не знаю, не знаю… — І раптом зібрався з силами. Аж зіщулився трохи. — Не знаю, як у вас, а от на Землі загалом, і в моїй країні зокрема, останнім часом, здається, релігія знову гору бере. І що ж ви думаєте? До щастя, до миру це призводить? До всесвітньої любові? А дзуськи! Лише більше лих усіляких стало, злиднів та зневіри в майбутньому. Ви уявляєте: в вік опановування космічних енергій, в вік розшифрування геному людського, в вік освіти й науки, людство знову відкинуто до релігійних війн зразків брутального середньовіччя! Уявляєте!?! Мозок завжди дичавіє в полоні тупезних вір та вірувань, а ви!.. Ви… Втім, вам до справжнього розвитку ще далеко. Ви ще он на деревах живете, як…

І осікся, зиркнувши на мавп, що вже явно готувалися до стрибка на нього.

— Спокійно, — встала поміж ними Корнелія, — спокійно всім… — І повернула маску до Богдана: — Якщо мозок остаточно не здичавів саме в тебе, Єресіарху, то ти маєш пам‘ятати, що ми вже пройшли все це. І зовсім не на вигаданій Землі. І…

„І впали, як мінімум, в дитинство”, — хотів було вигукнути Богдан, але прикусив, врешті решт, язика. І дійсно — розпатякався. Чого це він? Все одне тут його за дурня тримають і не вірять жодному слову, не дивлячись на всі свої декларування віри. А щодо іншого… Іншого… Ну, чого йому ще й насправді треба?! Адже це — найспокійніший світ з усіх, які він взнав. Сонце, степи, дерева… Тепло. Світло. Люді й тварини доброзичливі. Всі поважають одне одного. Навіть самого Кременчука, не дивлячись на все „єресіархство” його. До Прояву он готують. До свята. Час витрачають. Навчають, Роз‘яснюють. А він?!.. Розпатякався, розумієш!.. Господарів ображає. Ще візьмуть та й виганять до дідька. А їм опісля усіх пригод незрозумілих відпочити таки треба. Дуже треба.

Богдан на повні груди глитнув м‘ятного повітря, підсвіченого бурштиновим серпанком, і метельнув головою, витрушуючи з неї усіляку сторонню ману. В ній відразу пояснішало, на серці полегшало, хоча й щось таки ще трохи муляло його. Кременчук прислухався до себе. Такаманохара… Сонька… Ну, звісно, Сонька!.. Сидить собі в апараті й ніяк не може долучитись до них. Аж шкода дівчину.