Розділ «ІІІ. Сорора»

— Та-а-ак… — за хвилину протягнув Кременчук. — Зрозуміло. Колективна амнезія. В тебе, до речі, більш прогресуюча.

— Яка ще…

— Цить! Така ще… Не подобається мені усе це. — Богдан зиркнув на стінку-екран і йому здалося, що мерехтіння вогників набуло зловісного вигляду, а слово „любов” взагалі зникло з нього. Наче й не було ніколи його, слова цього. — Та-а-ак, — знову протягнув капітан, — треба нам таки зі справами довколишніми розібратись. Ніхто за нас цього не зробить. А оскільки зачинити нас, здається, забули, то…

Він зробив крок до шурхотливої запони і, тамуючи незрозумілий жах, сторожко визирнув до коридору. В коридорі було тихо, спокійно й бурштиново.

— Пішли! — заклично махнув рукою, не обертаючись і твердо впевнений в тому, що хлопець не наважиться не послухатись його.

Хлопець, звісно, розчаровувати капітана не став. Тим більше, що полюбив він цей затишний світ золотавого кольору, а той полюбив його. І тому нічого поганого трапитись з ними не могло. Та й до того ж, про всяк випадок, зброя улюблена в руках у нього була. Хоча й звісно, не така, яку він забув на стерні… І як це його вгородило!? Ігор відчув, як від пекучого сорому запашіло його обличчя. Втім, може й не від сорому?

Бо Кременчук, що сторожко йшов коридором попереду Зоребора, раптом рвучко зупинився і розгублено зиркнув через плече на хлопця. А перед капітаном… Перед капітаном завмерла вишукана дівчина у масці, вкритій яскравим пір‘ям місцевого птаства. В руці вона тримала такого самого коротенького меча, якими були озброєні й земляни. Але не цей загрозливо здійнятий клинок вразив їх. Ні, зовсім ні. Інше. Адже вдягнута дівчина була за звичаєм цієї планети. В одну лише пов‘язку на стегнах дівчина вдягнута була. Від чого у своїй пістрявій масці набувала чарівного, але нереального вигляду танцівниці з кордебалету, закинуту на Сорору через усі огроми космосу.

Великі, довершеної форми, груди звабливо здригались і змушували Кременчука спиною прикривати цей еротичний міраж від свого неповнолітнього напарника. Ти бач, розбещувати вони тут підлітка будуть! А сам аж їв цю з‘яву очима, відчуваючи у серці тягучу солодку млість. Адже опісля того, як Олена пішла від нього, гірко й несправедливо звинувативши чоловіка в смерті доньки, з жінками в Богдана був напряг. А тут!..

Втім, тут теж вийшов напряг. Бо дівча, не кажучи ані слова, зненацька зробила високий випад ногою — аж під пов‘язкою, здається, дещо цікаве майнуло! — й опустила клинок на голову Кременчука. Той ледве встиг підставити під удар свого меча. В золотавому коридорі кровожерно дзенькнуло залізо.

— Ти чого?!? — залементтував Богдан. — Сказилась!?

А сам вже незграбно відбивав наступний удар, усім тілом пробуючи увернутись третього.

Хто знає, чи вдалось би це йому, як би щось не смикнуло його за плече, кидаючи до стінки коридору, а вперед би не вискочив Норильцєв зі своєю зброєю напоготові.

Вчасно, до речі, вискочив. Бо з іншого боку бурштинової імли зненацька випірнув Меру з таким само мечем, як в дівчини та землян. Ігор, прикриваючи Кременчука і явно згадуючи свої трипільсько-гіперборейські забавки, схрестив зброю з обома нападниками. Чулися стишені вигуки, подзенькував метал об метал, а Богдан, притиснутий до стінки, ледь тремтів від збудження і лихоманково намагався, врешті решт, зрозуміти, що воно відбувається.

А відбувався звичайнісінький і затятий двобій, якщо так можна було назвати підступний напад двох людських одиниць на одну. І те, що однією з цих одиниць була тендітна дівчина, нічого не змінювало. Бо вимахувала мечем ця дівчина на відмінно. Зі знанням усіх тонкощів фехтувальної справи вимахувала.

Ось її клинок майнув майже перед самим обличчям Зоребора, що ледве встиг відсахнутись від нього, водночас чимдуж парируючи удар з боку Меру. Останнього аж розвернуло на місці. Але він не став припиняти свого обертального руху, а крутнувся за інерцією на триста шістдесят градусів і витягнутою рукою знову спробував дістати Норильцєва. І дістав би, якби в цю мить той не присів — меч Меру аж свиснув у повітрі над його головою! — намагаючись з низу дотягнутися до пружних грудей дівчини. І ні про яку еротику вже не йшлося. Не до того було.

Ігор не дотягнувся до зграбного тіла лише якусь частку сантиметру. А Меру… Меру дотягнувся, з другої спроби аж по рукоять всаджуючи клинок в бік Зоребора Сталевої Десниці. Крізь коротеньку Ігореву кольчугу залізо пройшло, наче крізь масло, а сам хлопець здригнувся відразу усіма своїми м‘язами, уповільнено, наче в старому кіно, випустив свого меча і застиг перекособочено, обома руками ухопившись за страшну рану та знетямленими очима втупившись в обличчя сороріанина.

Всередині Кременчука щось вибухнуло пекуче і він, розкидаючи вусебіч лахміття безглуздого розгубленого заціпеніння, кинувся на Меру, тримаючи свого меча, наче гременецький урка — довгого фінського ножа. Лезом знизу вгору й трохи вбік. Він сам перетворився на холодний метал цієї злодійської зброї. І ніщо в цьому світі не мало змоги втекти від неї.

Меру зміг. Знову зміг. Богдану здалося, що його камуфляжне тіло майнуло крізь каламутну жовту тінь, так і не встигши остаточно скоординувати своїх рухів. Тому що в наступну мить капітан вже бецьнувся прямісінько об протилежну стінку коридору, аж наполовину всаджуючи клинок в пористу деревину. На невловиму мить знову завмер ошелешено, а потім рвучко озирнувся. Позаду нікого не було. Якщо, звісно, не рахувати перекособоченого Зоребора. А от і Меру, і загадкова дівчина, зникли. Наче й не було їх ніколи. Лише Норильцєв продовжував, продовжував дивитись нестямними очима на… Не на сороріанина. Не на місце, де тільки-но той стояв. Навіть не на Кременчука. А на власний бік. В якому не було не те, що ознак смертельного заліза, а й жодної рани.

Якийсь неясний спогад ворухнувся в голові Богдана і він кинувся до хлопця, обома руками обмацуючи його, ще напружене, тіло.

— Заспокойся, Ігорюню, заспокойся! — цокотів зубами. — То не насправді. То усе міражі, фата моргани якісь, гіпноз, розумієш…