Розділ «ІІ. Пірр»

Спочатку „гості” намагалися дістати їх своїми блакитними променями. Але відстань поки що надійно гасила їхню потужність. Крім того, пара маневрів терміново застосованих Сонькою, не дозволили їм відразу ж наблизитись, аби увійти в безпосередній контакт з їхнім апаратом.

— Якого біса! — галасував тоді Кременчук. — Вони ж не знають, що в нас зміна екіпажу відбулась. Давай-но зупинимось чи поблимаємо там якось їм, спробуємо переговори провести!

Але черговий постріл з дальньої дистанції, що відчутно хилитнув їхній апарат не дивлячись на те, що Сонька з Ігорем знову вчасно зуміли дременути з сектору обстрілу, відразу впевнив його в тому, що до міжпланетних перемовин вони поки ще не достигли. Треба було таки поки що десь сховатись, привести до ладу чужинецький незнайомий апарат та власні неясні думки, а вже потім розмови з переслідувачами розмовляти. Бо ті — бач, які затяті! Знав таких Кременчук зі своєї міліцейської практики: спочатку гори трупів нагромадять, а вже потім думати розпочинають.

Апарат з земним екіпажем на борту, час від часу роблячи карколомні віражі на межі усіх фізичних законів, рвонув в бік зеленкуватої планети. Та уявлялась єдиним прихистком у всьому, приступному для огляду, просторі. І звідки ці кляті чорні трикутники беруться!?… Чи їм всесвіту для пересування не вистачає?

Думка про те, яким чином „чорні комбінезони” — вірніше, їхній скатоподібний апарат — знову опинились в одному з ними куточку космосу, увесь час муляла Кременчука. Відсторонивши до більш спокійних часів навіть неясну тривогу з приводу нестиковок, помічених ним на борту. А коли, згадавши ще й про ієрогліфи, Богдан насів було на самурайку Такаманохару, то та лише постукала своїм маленьким кулачком по власному лобу, а потім — по пульту-стільниці. Вийшло гучно. І дуже промовисто.

Апарат раптом кидануло вбік і Кременчука ледь не викинуло з крісла. Навіть, здалося, ремені безпеки затріщали. А Сонька, що як раз випливала з бокового проходу, хіба що стінку коридору собою не виламала.

— Ти що, пацане! — накинувся було Богдан на Ігоря, який в цей час керував апаратом, але осікся, втягнувши носом синтезованого повітря: те відчутно зачадило.

Зоребор же, не звертаючи жодної уваги на розлюченого мента, в тоненьку лінію стиснув свої, по-дитячому пухкі, губи, зосереджено уводячи апарат кудись ще далі вбік. В бік зеленкуватих хмар, що димилися над ядуче-зеленою планетою.

В проході сичала Сонька, розтираючи зашиблене плече.

— Все, капітане, — скривившись, гукнула вона звідти, — акумулятор отой чудний, електровудочний, остаточно скис. Або зупинятись треба, або сідати.

— Сідати чи падати? — пробурмотів у відповідь Богдан, спостерігаючи за тим, як на тлі смарагдового материка — на Австралію, до речі, чимось схожий! — чорний трикутник закладає крутий віраж, знову розвертаючись своїм широким передком, із вмонтованими в нього променевими гарматами, до їхнього багатостраждального апарату. Догнали таки, гаддя!

— Чого плентаєшся?!? — накинувся Богдан на Зоребора. — Газу давай, газу!!!

— Якого такого газу? — ледь не заплакав той. — Сказано ж вам: акумулятор сів.

В очах Богдана мерехтіли оті кляті вогники, які не залишали їх усіх від часу появи апарату в цій клятій зоряній системі. В тому, що вона жодним чином не схожа із Сонячною, Кременчук вже остаточно впевнився. А вогники… Начитаний Ігор казав, що ці вогники — наслідок бомбардування сітчатки очей швидкими частинками відкритого космосу. Це явище, мовляв, ще радянські космонавти описували. Втім, описували — не описували, але зараз воно дуже заважало.

Чорний трикутник вже майже завершав свій маневр.

— А нумо, дай-но я, синку, — плюхнулася, врешті решт, у своє крісло Сонька. — Якщо своїх сил не вистачає, треба тупою силою іншого скористатись. Принцип айкидо, юнго. В нашому випадку треба в піддавки грати із силою тяжіння цієї зеленої пані…

Кременчуку, що досі так і не спромігся на досконале керування апаратом — яке, до речі, було надзвичайно простим, для дурнів — залишалось лише напружено спостерігати за іграми молоді. Дограються!.. Ох, дограються!..

А апарат вже рвучко провалювався до самих зеленкуватих хмар — аж шлунок ледь з роззявленого роту не виплигнув! — і тим самим знову втікав від чергового блакитного променя. Та що це за кровожерливість така!..

Освітлення рубки згасло.

Богдан зрозумів, що вся залишкова потужність акумулятора переведена на двигуни апарату. В очах мерехтіло, аж пінилось. Тіло розпочинало пручатись зростаючому навантаженню.