Розділ «ІІ. Пірр»

— …потім давайте цього громадянина, — Кременчук тицьнув пальцем у бік проходу, — якимсь чином поховаємо. Бо як розпочне псуватись, нам непереливки буде.

Ігор посовався на місці. Непорушна Сонька дивилась кудись в бік. Богданові здалося, що в її очах знову зблиснули сльози.

— Я тут, здається, — за хвилину хрипко мовила вона, — люк один потрібний знайшла. — Вона глитнула грудку в горлі. — Щось схоже на сміттєвикидач. Підійде для тебе? — дещо двозначно закінчила вона.

— Та ви що! — тіпнувся в своєму кріслі Зоребор. — Це ж тіло інопланетянина! Інша форма життя! Позаземна. Його треба на Землю… Я тут і холодильника знайшов.

— Цить! Відставити! — урвав його Кременчук. — Форма йому, розумієш. Земля йому… Холоди-и-ильники… — І осікся, стрільнувши очима на відкритий космос за склом.

Колір того був відповідним. Жалобним був колір відкритого… відчиненого космосу. Ось тільки, по кому жалобним?

— Отже, — трохи стишив голос Кременчук, — йдемо, Сонько. Покажеш, де отой твій люк розташований. — Про „сміттєвикидувач” він згадувати не наважився. Як і про холодильник. — Поховаємо товариша так само, як у давнину моряків у відкритому морі ховали. За бортом. А потім треба за життя братися. Подивимось, що у нас з харчами відбувається. З водою тією же. Прикинемо, куди правити треба… Коротше, викараскаємося. Обов‘язково викараскаємося. Це я вам кажу. Богдан Кременчук. Капітан української міліції.

За вузеньким горизонтальним віконцем на мільйони мільйонів парсеків пінилося зірками пронизливе чорне ніщо. Віконце було вроблене в невеличкі дверцята. А під ним тужливо висів просто в повітрі пластиковий згорток з тілом інопланетянина.

Були ще одні дверцята. Майже з таким самим віконцем, з іншого боку якого непорушно завмерло, ухопившись за леєра, що тягнулися вздовж коридору, троє землян. Просто перед Богданом випинався невеличкий лискучій важіль, поряд з яким виблискувала табличка з незрозумілою позначкою на ній.

Взагалі, таких позначок, схожих на китайські ієрогліфи, на апараті була сила-силенна. У найрізноманітніших місцях. Щось вони означали. Написано це щось було. Але китайською абеткою ніхто на борту не володів. Навіть самурайка Такаманохара. Про абетку інопланетну взагалі не йшлося.

— Ну, з Богом… — кахикнув було Богдан, потягнувшись до важеля.

— Почека… — сіпнулася було Сонька, але її перебив Норильцєв, трохи ніяково поправляючи на боці піхви з мечем, якого він так і тягав із собою. Богдан намагався не звертати на це уваги. Не до того було.

— А можна, — метельнув своїм довгим волоссям Зоребор, — можна я слово скажу, пане капітане?

Той лише плечима знизав.

— Ми не відаємо, хто ти є, — урочисто підвищив голос хлопець, — ми не знаємо, яким зоряним вітром прибило тебе до нашої планети. Але ти загинув на ній, захищаючи нас, і тому став громадянином Землі. Ти загинув, але твій апарат врятував землян. І відтепер ми стали громадянами Космосу. Ми різні. Але, такими ж різними є світи, що складають цей єдиний Всесвіт. Ти вже збагнув цю всеосяжну Єдність, яка зветься пам‘яттю Космосу. Ми лише розпочали торкатися неї. Щасти тобі, друже. Не забувай про нас. Ми будемо гідні твого незабуття.

Ач, як завернув оріянин! Слава Богу, що не сказав, що ми слідом за „світляком” йти маємо. До Єдності тієї. Ото вже знайшов момент згадувати про це!

Богдан роздратовано пересмикнув плечима й зиркнув на хлопця:

— Все?…

Той мовчав, вдивляючись в горизонтальне віконце. Що там побачити можна?… Сонька відвернулась до стінки і спина її трохи здригалась. Зовсім ні к бісу нерви в дівчини! Пора припиняти усе це.

Важіль під рукою Богдана пішов у бік легко й плавно: перед цим вони декілька разів перевіряли його роботу. Водночас дальнє віконце разом з дверцятами посунуло в тому ж напрямку. І довгастий згорток разом з памороззю враз змерзлого повітря полинув у свій останній політ. Нескінченний політ. „Чи перетнуться колись ще раз наші орбіти?” — раптом майнуло в Богдана і він аж здригнувся усім тілом.