Розділ «ІІ. Пірр»

— Так, — мовив Кременчук крижаним тоном, — щоб більше ніякої самодіяльності. Це тебе насамперед стосується, — зиркнув на Соньку. — Швидка дуже. От скажи тепер, куди це нас занесло?

Дівчина задумливо подивилась на екран. Хлопець — на ілюмінатори. Вони вже зрозуміли, що ті показують два протилежні сегменти простору — верх і низ. Чоловік в міліцейському кашкеті задумливо дивився на них. А крізь екран та ілюмінатори на них дивились зірки. Чужинські зірки відкритого космосу.

Втім, одна з них зовсім нею й не була. Малесеньким диском вона була, розташованим бозна за скільки мільйонів кілометрів від них. Це навіть Кременчук розумів. Планетою вона була, здається. Цікаво, якою?

— Цікаво, яка це планета? — немов підслухав його думки Норильцєв. — Колір в неї незвичний. Дивиться, яка зеленкувата. В Сонячній системі таких немає. На Уран схожа. Але той — геть блакитний.

— Блакитний, блакитний, — передражнив хлопця Богдан. — В школі треба було краще астрономію вчити, а не мечами на пустирищах вимахувати…

Сказав і осікся, помітивши косі погляди, якими обмінялися Сонька з Ігорем.

— Ну, що там ще таке? — спитав сторожко.

— Розумієте, Богдане Івановичу, — ввічливо, але ніяково, розпочав затинатись Зоребор, — ми тут з Сонею, як ви непритомні лежали… тобто, літали… тобто… Тобто, ми трохи з пультом керування ознайомились, з екраном огляду, з простором довколишнім… Навіть мапу якусь зоряну знайшли…

— Ну! — підігнав хлопця Кременчук.

— Отже… Теєчки… — Ігор набрав повні груди повітря і рвучко його видихнув. — Коротше, малюнок сузір‘їв навколо апарату не наш, не земний. На мапі, до речі, теж. Хоча й не такий, як за бортом.

— Стоп! Ти хочеш сказати, що… — знову запульсував пекучий біль в розбитій голові Богдана.

— Угу… Хочу… Не в Сонячній системі ми зараз.

Вражений Богдан перевів погляд на Соньку. Та лише знову розвела рукавами своєї запраної тільняшки.

— Я згодна з Ігорем, — сказала. — З того, що я бачила, можна зрозуміти…

— Та що ти бачити могла, лушпайка неграмотна! — врешті решт, вибухнув Кременчук. — Що ти у фізиці з астрономією тямити можеш!

— У мене в школі з фізики п‘ятірка була! — спалахнула й собі дівчина. І відразу остигла: — Щоправда, давно це було.

Біль у голові ставав нестерпним. Богдан зморщився і потер правицею скроню.

— Коротше, так!.. Слухай мою команду! Зараз я роздивлюся трохи, а ви мені покажете, що тут за керування взнали, а потім…

Що „потім”, Богдан і сам не знав. Він зиркнув в бік проходу, в якому зникали дроти, що тягнулися до вкраденої „світляками” — називати їх, навіть подумки, „інопланетянами”, Кременчук чомусь не наважувався, — до вкраденої „світляками” електровудки. Вона, мабуть, опинилась тут через те, що могла замінити якусь запчастину, пошкодженого під час аварійної посадки, літального апарату. А Сонька просто опинилась не в той час і не в тому місці. Інших варіантів у Богдана не було.

В глибині проходу, над акумулятором, у повітрі, похмуро зблискував великий пластиковий згорток.