Але за ті кілька день, що прогостював він вдома, почув він від матері її думку про те, що була б вона рада мати за невістку дівчину-лицаря Бянку.
От і заманулося Рамірові побачити принаймні той замок, де живе та «орлиця» донна Бянка, про котру чував він не раз у королівських палацах. Багато лицарів захоплювало це наймення, багато ходило про нього оповідань та легенд.
Рамірові, як воякові з роду й з виховання, найбільш імпонувало з переказів про донну Бянку те, що вона сама була безстрашним вояком і напасником настільки щасливим, що люди віруючі уявляли собі її не инакше, як відьмою-чарівницею, а по-друге, що вона жила самітньо й ні один з лицарів не міг похвалитись успіхом у її серця. І тому зрозуміло, коли завзятий юнак опинився біля її замку, йому закортіло конче побачити й властительку тієї твердині. Отже, невеликий гурток їздців подався за своїм старшиною просто до ще не спущеного звідного мосту, що лучив острівок, на котрому стремів Бянчин замок. Раміро заклепав мечем у браму.
– Хто й чого тут хоче? – непривітно зачулося звідти.
– Лицар з королівського походу, втомлений боями й знесилений ранами, просить хвилевого захисту, – відказав Раміро.
Брама відчинилась відразу, мовчки впущено гостей, й брама враз запала за ними. Це навіть трохи схвилювало лицаря, бо ж було з ним всього зо два десятки верхівців. Чи ж не занадто легко він переступив цю браму? Чи буде також легко вийти з неї назад? Але ж небезпека дає лицареві відвагу…
Донна Бянка зустріла гостей на внутрішньому дворі в невеликому замковому почоті. Була вона висока, ставна, свідома своєї сили. Не втупила додолу погляду своїх великих чорних очей, як це бувало звичаєм дам, а оглянула гостя так, немов їй приведено нового пажа. А коли Раміро став проти неї й розтулив уста для привітання, вона усміхнулась і промовила перша:
– Вітаю лицаря. Час пізній, заходить ніч, а лицар, чую, хворий. Тому прошу просто до столу. Там нам розмовляти не перешкодять.
При столі служив один-єдиний мовчазний, смаглявий паж. Були вони лише вдвох, навіть ні одної дуенні. Але зате багато було вина й вивчений паж пильнував дуже уважно пугару гостя й не проморгав хвилини, коли його треба було доливати.
Просто проти столу в їдальні було велике відчинене вікно, майже на всю стіну світлиці. Чорна ніч зоряною запоною застилала його, і, здавалось, що там, по тім боці стіни – була безодня. «Таємна гостина», – міркував собі Раміро й не потрібував, щоб його принукували до келиха. Але ж вино надто добре й надто старе, і в його втомленім від довгої подорожі тілі воно швидко заграло молодечою зухвалістю. Балачка ставала жвавішою, молодий сміх загальнішим, а загадкова господиня ще принаднішою, ще чарівнішою.
– Як же ви себе почуваєте, лицарю? – питалася Бянка, помічаючи, як м’якшає гість. – Може, вам треба було перев’язати ваші рани? Лікар не спить.
Раміро відразу пішов у наступ.
– Більш, ніж я думав, їдучи сюди, преславна донно. Тільки ж мені не поможуть ні лікарі, ні шептухи.
– Чому? – заграла очима господиня.
– Бо моя рана в серці.
– Такі рани часом приводять до сумного кінця, – була відповідь.
– Якщо на них не знайти доброго лікаря, – не здавався лицар.
– А лицар його має?
– Ні, але шукає.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Антологія української готичної прози. Том 2» автора Винничук Ю.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Наталена Королева“ на сторінці 10. Приємного читання.
TextBook