Розділ «Наталена Королева»

По вечірній молитві старий всіма поважаний дворецький приносить великі артистично ковані ключі від замкових брам і простягає їх донні Ізабелі. Вона доторкається їх рукою на знак, що вона єдина тут господиня й що без її дозволу не вільно ні відімкнути, ні замкнути брами. Одночасно дає щоденно раз-у-раз низку тих самих запитань: чи всі замки замкнено? чи варту на вежах змінено? чи всі вояки дужі? чи всі ловці повернули з гону?

Лєонора та Марія цілують їй руку і в супроводі старих дуень ідуть до опочивалень. Скрізь мертва тиша, бо ж завтра в каплиці, не проґавивши ні хвилинки, в пів до шостої задзвонить дзвін, покличе до нового дня, такого ж саміського, повного стереотипного замкового етикету, праці та молитов…

І, власне, тільки праця в замку має ще якісь незначні відмінності, що здебільшого залежать від пори року. Влітку треба наготовити лічивих трав та коріння й поробити бальзами та масти. Скалічені й поранені можуть щохвилини повернути зі Святої Землі. Та й замкового мисливця часом помне якийсь звір. А хиба поночі не може бути нападу на замок? Тоді вже пізно думати про ліки: вони повинні бути завжди напоготові, як мечі й аркебузи… Також безупинно готують, вудять та солять по замкових пекарнях. Треба зберігати упольовану дичину, треба сушити рибу, бо ж що, як потім не пощастить на гонах та ловах?! Так само треба мати великі запаси куль, щоб було чим привітати ворога. Треба мати й запаси стріл, тятив, сагайдаків та луків. Треба пильно стежити, щоб наймані вояки справно відбували свої щоденні вправи.

А жіноцтву сила роботи з одежею. Не купувати ж цій громаді люду, що в замку, полотна та сукон на зодяги! І купці приїздять досить рідко, а як приїздять (отоді вже буває для жінок справжнє свято!), тож привозять дорогий крам, що надається тільки для панства та почасти службових жінок.

І всього пильнує недрімане око господині – донни Ізабелі. Привчає вона до того і свою доньку і майбутню невістку. Ох, ця «невістка»!..

Та ж нема, як сперечатися з чоловіком. Особливо в ділах, що чинить він на славу Божу та славу Святої Церкви. І тому нікому не звіряє донна Ізабеля своїх затаєних думок про те, що рада б, ох! як рада б вона здихатись тієї чорної мари! Ні, не про таку невістку мріяла вона: давно вже намітила вона свому синові-одинакові могутню й незалежну донну Бянку, про яку так часто мовиться у замку… Та ж на все воля Божа!..

І, щоб відігнати від себе думки нечестиві, донна Ізабеля щодень стає все побожнішою. Тільки по обіді, та й то не щодня, дозволить вона пажам прочитати вголос світські баляди чи новелі, бо ж треба знати й пам’ятати приклади лицарського геройства та чемности до дам. А в инший час – молитва за молитвою, то в світлиці, то в каплиці… Так і минають один по одному дні, подібні один на одного, як чорні ялини по темних шпилях…

А Неджма все чекає. Чекає впевнено й терпеливо, що ось-ось налетить, мов янгол Азраїл, її вірний Ель-Азрак разом з хоробрим татом. Розметуть вони в порох це суворе гніздо, відвезуть її знову до рідних садів, до білих павичів, що літають в ніжній музиці мерехтливих водограїв. Це ж все тільки хвилинний сон, змора пітьми, від якої вона мусить, не може не прокинутись. Аллах всемогутній вкупі з Мадонною Монсератською не попустять, щоб так уже й лишилось. Та це ж просто – сміх подумати, щоб вона стала за жінку Рамірові, якого вона ще навіть і у вічі не бачила. Ні, не такий Синій Шейх, щоб дозволив відібрати в нього те, що вже належить йому… І в тій вірі непохитній вся її сила.

Одного дня по замкових плитах залупав гучний кінський тупіт. Я самітньо сиділа край вікна своєї вежі й дивилася, як чорні, живі півмісяці-ластівки, щебечучи, креслили небо. Сьогодні вони надто голосисті та раз-за-разом всі вертають до мене. Чи не хотять вони щось вказати бідолашній Неджмі? Чи не принесли вони вістей з рідного краю? Може, тепле привітання, може, обіцянку про швидке побачення?…

І згадалося, що в дитинстві покійна ненька розповідала, як треба любити ластівок, бо це душі, що полягли в боях. Тому мають вони вигляд чорного півмісяця – ознаку, за яку вмирали герої, тому подібні вони на стріли, якими тих героїв забито.

Але ж що за тупіт і гармидер? Подивилась Неджма у двір і бачить, що пригнали вояки на замкове дворище, мов отару овець, велику громаду бранців. Хто ж це? Аллах, будь милостивий… Це ж – Маври…

Забувши всю християнську покору й слухняність, забувши всі замкові приписи й етикет, забувши, що й вона тут лише бранка, летіла сходами додолу сама не своя Неджма. Заледве вибігла у двір як в ту ж мить з гурту полонених вирвалась навпроти неї загорнена в мусліни постать. Розштовхала вояків і впала Неджмі в ноги.

– Зораїдо!

– Хово!

– Щасливі очі мої, – похлипалася стара слізьми, – що знову побачили вони мою зорю! Але ж ліпше загинула б я тричі в руках ката, як довелося мені дожити до цього дня. Бо ж темніший він для мене за чорну ніч.

– А тато? А мій Синій Шейх? – тихо запитала Марія. Метким рухом вихопила свою толєдську дику з-за пояса й одним махом перерізала мотуз, що скручував руки старої хови.

Зораїда піднесла увільнені руки вгору, як на молитву.

– Благословенна дика, що увільняє пута в’язневі! Королівно! Пам’ятай, якого ти роду! З волі Аллахової побачила ти соняшне сяйво, що блищить у твоєму найменні. Витримай же мужньо й лихо своє, чорну ніч свого життя, що також є даром Аллаха. Мусиш мати велику силу, бо ж велика недоля твоя…

До старої підступили озброєні люди, щоб відтягти її від Марії. Та Марія кинула на них такий погляд, що вони враз відступили з поклоном.

На дворищі залишились тільки я та Зораїда. Та ще у самої внутрішньої брами двору лишилося двоє вояків. Вони чекали наказу донни Марії, коли вона, довідавшись, що їй треба, звелить відвести бранку.