Розділ «Наталена Королева»

Й не відводячи очей, чує Неджма-Марія, як повзають по ній чи то злісні, чи то злякані погляди.

Донна Ізабеля дає знак. Розмова вривається, а господиня рівним, тихим голосом починає промовляти літанію Пресвятій Діві.

Turris eburnean…

Domus aurea…

Помалу падають латинські слова, як з дерев осіннє листя. Донна Ізабеля – вчена. Вона знає довгих латинських молитов, як сама абатиса.

– Молися за нас! – хором відповідають жінки й дівчата.

Вони, хоча латині й не знають, та знають, що треба відповідати в певних місцях. Та ще знають вони, що їхня – службових і залежних людей – річ: щирим серцем та в покорі християнській молитися. А за що саме? – про те відає донна Ізабеля.

По довгих молитвах – час вечеряти. Всі переходять до їдальні, де вже застелено довгі столи. Перед панями на покутті – дорогий вишиваний убрус. На инших столах та на другій частині панського – убруси простіші, ленові, домоткані. Донна Ізабеля сідає в головах столу. Праворуч неї – Елєонора, попліч з Елєонорою – Марія-Стелля. Ліворуч господині – замковий капелян. За ним – чоловіки, переважно діди та каліки, що вже не беруть участи в походах, а лише раз-у-раз про них згадують. За Марією – инше жіноцтво.

Капелян читає молитов, і вже аж по тому всі сідають на своїх місцях. Дамам прислуговують пажі. На срібних полумисках і тацях приносять печену дичину, птицю, варені на меду компоти. В срібні келихи наливають старе вино. Їдять довго, не поспішаючи. І знов говорять потихеньку: панство про своє, службові про инше. І знову то відчуває, то й просто чує Неджма-Марія, як сичать про неї жіночі язики.

– Ви тільки погляньте, – зітхає стара дуення. – Хіба ж не видно відразу, що Елєонора – християнської родини дитина? І слухняна, й ласкава, й покірлива, чисто тобі янгол!

– Та воно й та мовчить. Та ж мовчати – мовчить, а вже враз видко, що зіллячко! Дивіться, дивіться, як очима крутить! А в очах же пекельний вогонь.

– Має більші очі, як донна Бянка.

– Пхе!.. Куди ж їй до донни Бянки? Та й поглядом опалить, але ж і зброю в руці тримає не гірш за лицаря. А ця що? Тільки в середині у неї злість бусурменська… Цить… почула!..

Коли вже доходить до овочів та солодкого печива, в салю входить співак. Він має довге, сиве волосся й натхненні, блискучі очі. Низько вклоняється дамам і сідає біля великого комину, такого великого, як гончарський горен. Взимку туди кладуть цілі колоди.

Пажі приносять співакові арфу. На окремий столик становлять йому на срібній таці великий срібний пугар з вином, і співак спочатку п’є на честь дам, а потім починає співати. Співає про геройські вчинки лицарів, що нищили на славу віри Христової невірних бусурменів, про красу та чесноти вельможних дам. Співає про несмертельного героя Сіда-Кампеадора, про його бої з невірним маврським королем Боабдилем, співає й романс, вельми сумний романс про те, як здобуто Аляму…

Тоді мужчини тяжко зітхають, похиливши додолу голови, а в декого з жінок блищать на віях сльози…

Ох, які неподібні ці співи до тих, що чула їх там, вдома, в Толєдо, Неджма. Або й сама співала їх!.. Нема в них і згадки про палку закоханість поета-соловейка до красуні троянди, ні про трояндові садки з водограями, ні про темні, як ніч, очі-зорі, ні про кохання Меджнуна до Леїли, ні про Антара – справді, славного Антара, що був взірцем лицарства та всіх лицарських чеснот…

Антар!.. Він, певно, був такий, як її любий Ель-Азрак, що стає перед її уявою в синьому сяйві своїх казкових сапфірів, у чарівному мерехтінні блакитної ночі… Де ж він? Чому, чому ще й досі не визволив він її – свою Неджму – від цих чужих і немилосердих до її жалю лодей?…

Але ж Аллах акбар! – думає далі християнка Марія, – він прийде, прийде! Він не може не прийти! І тоді все це зникне, як лихий сон, як мара…

Втікають години, як вода в потоці. Вже прибрано на столах. Гуртом усі повільною ходою йдуть до замкової каплиці, куди на вечірню молитву кличе гучний, неспокійний дзвін!