Розділ «Віталій Волков»

5.07.1900 р., Волинь – 18.12.1973 р., м. Філадельфія, США.

Закінчив Дубенську гімназію. У 1918 р. почав навчання на математичному відділенні Київського університету, потім вчився у Варшавському університеті. Закінчив курси книгознавства і працював за цим фахом у Рівному.

У 1949 р. емігрував до США, оселився у Філадельфії. Працював робітником, потім службовцем у банку.

Автор збірок фантастичних оповідань «Загадковий перстень» (1951), «Перекусничок» (1970), романів «Довбуш» (1963), «Таємниця космосу» (1973).

Таємниця водяного млина

Андрій Чубатий належав до старої козацької шляхти. Прапрадід Андрія – Кузьма Чубатий був гордістю Запоріжжя, і його кучерявий чуб, від якого й прізвище своє дістав, та молодеча постава викликали захоплення та блиск карих оченят в багатьох тогочасних красунь.

Дарма, що прадід мав гарного чуба – його праправнук світив лисиною, як місяць в погідну маєву ніч.

Ми з Андрієм були приятелі ще з гімназійних часів. Випадково, після десятирічної розлуки, зустрілися ми в Дубні, на Волині, в одній корчмі в день «Зимного Миколи». Андрій вже був одружений. Весела щебетуха – чорноока Катруся, яка колись і для мене не була байдужою, обдарувала Андрія двома синами-близнюками. Під ту пору Андрій вчителював в селі Козлятині ва Дубенщині.

Андрій так благально просив мене приїхати до нього на Різдвяні Свята і то конче на Вілію, що годі було відмовитися. Я дав слово і… гірко відпокутував за його додержання.

В день Вілії вже о годині шостій рано я почав збиратись у дорогу. День випав невезучий. Перш за все я одягнув сорочку на виворіт – це вже був недобрий знак. Далі, стінний годинник, який ішов уже чотири роки без перерви, раптом зупинився, хоч і був заведений ще з вечора. Краватки я шукав добрих півгодини по всіх шафах та валізках в той час, як вона спокійнесенько висіла на поруччі крісла під смокінґом.

Наслідок був той, що я спізнився до поїзду на сім хвилин і мусів ждати на черговий аж цілих чотири години. Щойно о годині другій пополудні я приїхав до Озерян, звідки треба було їхати кіньми ще вісімнадцять кілометрів. Візника я не скоро знайшов. До кого не звернувсь – кожний здивовано погляне на мене і рішуче відмовить.

– Та хто вам, паночку, поїде сьогодні до Козлятина, – сказала мені одна бабуся, – хіба ви не знаєте, що сьогодні не можна їхати через Очерет?

– Чому? – здивувався я.

– Бо на Вілію там лякає і кожний блудить.

– Я нічого не боюся, – відповідаю з усмішкою.

– Коли не боїтеся, то попробуйте щастя в старого Ониська, бо, крім нього, ніхто більше на це не відважиться, – порадила мені бабуся, похитуючи сумнівно головою, і показала на Ониськову хату, що стояла осторонь на краю Озерян.

Присадкуватий кремезний дідуган Онисько погодився неохоче відвезти мене до Козлятина і то за добру плату.

– Щось небезпечно сьогодні їхати, бо мій бичок тримає хвоста на спині та й свиня ввесь час неспокійно хрюкає, – пояснює мені Онисько, уникаючи, очевидно, сказати причину своєї неохоти. – Буде метелиця, і ми обов’язково заблудимо. А чи не краще відложити це до завтрього?

– Ні! Ні в якому разі! – заперечив я рішуче. – Я мушу сьогодні, власне, бути там, бо на мене ждуть. Тим більше, що я дав слово!