Розділ «Наталена Королева»

– Говори все, хово, – промовила я, вчуваючи, мов лезо ножа проходить в моє серце. – Не затаюй нічого, іменем великого Бога.

– Не заклинай мене, моя зоре! Я й так скажу всю правду. Ти ж сама розумієш, що инакше не далася б живою в неволю – в другую вже неволю! – стара Гореслава… Твій славутній отець в раю Всемогутнього. На власні очі бачила я з нашої вежі його останній бій. Четверо невірних напали на нашого пана. Та всі знайшли вони смерть під його мечем. Але ж п’ятий – най буде проклята пам’ять його! – відібрав життя нашому володареві. Шейх Ель-Азрак летів йому на поміч. Як блискавка в руці янгола Джебраіла, сяяв його меч. Та ж списом у спину звалив його проклятий невірний з коня… А другий в ту ж мить підніс свою руку на смертельно зраненого Льва… Очі мої! Бодай вам вже ніколи не звидіти білого світу!.. Очі мої бачили, як покотилася голова лицарська, мов стиглий гранат… І тепер над Толєдо замість зеленого має жовто-червоний еспанський прапор.

Я стояла, мов закам’яніла. Не похитнулась, не впала. Ні жадного стогону, ні запитання не вирвалось з уст. Тільки холод смерти скував мене всю. Занімілі пальці випустили тонку дику, що задзеленькотіла біля Зораїдиних ніг.

Серед білого дня згасло сонце для Неджми: навік померла в її серці радість, вмерла надія, якою вона жила. Змора, що в ній животіла вона тут, тепер стала невмолимою дійсністю. Вона не помітила, що їй щось говорять сполошені Елеонора та замковий капелян. Немов уві сні бачила тьмяно, як Зораїдина рука піднесла її дику. Мов з далекого далеку ледве вчула вона мову старої хови:

– Пам’ятай же, моя доню, від чиєї руки загинули хоробріші з хоробріших. Кров за кров – написано в законі! І це прийшла нагадати тобі твоя невільниця, в краю якої говорять, що зненависть – дужча за любов. Нехай же зненависть, що зродиться в тобі з любови до забитих, нехай вона керує тобою довіку. Прощай…

Спочатку навіть не збагнула Неджма, чого так блиснула тонким промінчиком в руках Зораїдиних дика й чого стара хова впала до її ніг, немов вклонилася до землі її великому горю. І коли капелян кинувся до тіла старої Сарацинки, тоді лише розвиднілося мені в голові і я підхопила те тіло в свої руки. Мовчки поцілувала я заплющені очі, піднесла закривавлену дику, поцілувала її та й сховала за пояс.

– Нехай же сповниться воля Всемогутнього, – були єдині мої тихі слова.

– Fiat voluntas tua! – побожно відповів зворушений капелян. – Всемогутній дасть тобі сили пережити твоє горе. Віддайся на волю того, Хто тебе покликав, – почав говорити він слова втіхи.

А Елєонора, справді, мов рідна, обняла свою посестру:

– Ходім, сестро, до Мадонни. Вона, що втратила свого Сина…

Марія довгим поглядом подивилась на них, немовби побачила їх вперше в житті. Легко увільнилась з обіймів і з рівно піднесеною головою тихим кроком пішла до замку.

А капелян говорив тим часом:

– Тепер тільки зрозумів я цілком велику заслугу перед Господом нашого славного лицаря, котрий увільнив цю шляхетну душу з обіймів поганства. Достойна це дівчина, достойна!..

З розказу донни Ізабелі тіло самовбивці поховали в замковому саду, напроти моєї вежі, під кущами троянд. Вірна слуга варта й по смерті бути близько своєї господині.

Але ж Марії було це байдуже. Її велике горе застувало їй увесь світ. Було воно таке велике, що нічим його не можна ні зменшити, ні збільшити. І тому також байдуже прийняла вона звістку й про те, що бранців-Сарацинів прислав поперед себе лицар Раміро, котрий повертає додому з походу, де між військом короля він мав свої частини, що й розгромили квітуче Толєдо…

Однак Раміро не вертав довший час. З невеликою жменькою своїх людей зробив він ключку,[33] щоб побачити замок, про який йому часто доводилось чути. Він мало знав свої околиці, бо ж семилітком відвезли його до дядька, що мав синів, де в товаристві хлоп’ячому мав зростати майбутній лицар. Там і виріс Раміро серед військових вправ, вояків та коней, в брязкоті зброї та келихів. А коли вже одягли йому лицарські остроги, приїхав він на коротку хвилю поцілувати матері руку, а сестрі чоло, і враз поїхав до королівського двору.

Але за ті кілька день, що прогостював він вдома, почув він від матері її думку про те, що була б вона рада мати за невістку дівчину-лицаря Бянку.

От і заманулося Рамірові побачити принаймні той замок, де живе та «орлиця» донна Бянка, про котру чував він не раз у королівських палацах. Багато лицарів захоплювало це наймення, багато ходило про нього оповідань та легенд.

Рамірові, як воякові з роду й з виховання, найбільш імпонувало з переказів про донну Бянку те, що вона сама була безстрашним вояком і напасником настільки щасливим, що люди віруючі уявляли собі її не инакше, як відьмою-чарівницею, а по-друге, що вона жила самітньо й ні один з лицарів не міг похвалитись успіхом у її серця. І тому зрозуміло, коли завзятий юнак опинився біля її замку, йому закортіло конче побачити й властительку тієї твердині. Отже, невеликий гурток їздців подався за своїм старшиною просто до ще не спущеного звідного мосту, що лучив острівок, на котрому стремів Бянчин замок. Раміро заклепав мечем у браму.

– Хто й чого тут хоче? – непривітно зачулося звідти.