Розділ «Леонід Мосендз»

20.09.1897 р., м. Могилів-Подільський – 14.10.1948 р., м. Бльонау, Швейцарія.

1915 р. закінчив у Вінниці учительську семінарію, під час війни перебував у російській армії, потім вступив до війська УНР. Після поразки УНР переїхав до Польщі, а у 1922 р. до Чехословаччини, де вступив на хіміко-технологічний факультет Української господарської академії в Подєбрадах.

У 1931 р. захистив докторську дисертацію з проблем переробки нафти, працював у лабораторіях. У 1945 р. виїхав до Австрії. У 1946 р., тяжко хворий на сухоти, переїжджає до Швейцарії.

Видав збірки віршів та поем, а також три збірки новел («Засів», «Людина покірна», «Відплата»), посмертно вийшов його біблійний роман «Останній пророк».

Оповідання походить зі збірки «Людина покірна».

Великий лук

Уже більше чверть віку висів він над ватраном у Яхненків: великий папуанський лук з Нової Гвінеї.

Славний мандрівник, що зі своїм козацьким розгоном до світу запізнився вродитися на пару соток років, привіз його на Гетьманщину із своєї останньої подорожі. Незадовго до смерти він подарував його родині Яхненків, з якою був зв’язаний глибокою приязню.

Він не хотів його віддати до жадного музею, куди без жалю й без втіхи збував свої записки й збірки. Бо цей лук був подарунком від ворожбита-папуанця, з яким мандрівник колись побратався. Лук був славною зброєю. Поголос про нього йшов колись по цілому Маклаєвому побережжі. Бо жаден лук не прибав своєму власникові стільки черепів, як цей. Тонким карбуванням була позначена їхня кількість на твердому, як ріг, дереві й перевищувала півсотні голів.

Та не лиш цим був славен Великий Лук чаклуна. Він ще передповідав смерть. Але смерть не від старечого нездужання, не від хвороби, не в тіні приморського гайку. Ні, смерть бойову, войовничу: спис проти спису і кий на кий…

Тоді все одно, натягнена чи ні, озивалася його жильна тятива дивною нутою. Була це нута така глибока й повна, як жаден інший тон, людині знаний. І виходила вона ніби з безконечної віддалі, що була всюди: нагорі й долі, спереду й ззаду, на небі й під землею. Вона нагадувала таємничо-повний тон великих океанських мушлів, що гудуть захованими в них голосами вічних предків. І коли озивалася – тоді плем’я знало: Великий Лук радіє з близького бою й тішиться з нового карбування…

У нового власника лук ані разу не загудів. Великий мандрівник безсило догасав на півночі, далеко від своєї соняшної батьківщини. Така ж смерть не торкалася Великого Лука…

Яхненки дізналися теж про цю властивість папуаського лука передповідати війни й смерть. Але віднеслися до неї насмішливо й скептично. І повішали його високо над ватраном, майже під стелею, щоб ніхто не міг досягти до нього.

Рід Яхненків був з тих старих козацьких родів Гетьманщини, де колись Великий Лук міг би бреніти безперестанку. Мабуть, бувши нащадками леґендарних «Ігоревих воїв», гонилися Яхненки світами. Ворскла, Жовті Води й Полтава, Ґрінвальд і Сараґоса, Царгород і Відень – були тими етапами, на яких бігом віків зупинявся рід, шукаючи собі чести, а батьківщині слави. Німими свідками їхнього минулого були їхні козацькі могили.

Своя слава проминула, а честь войовників залишилася. Було щось проклятого в цій родовій честі, яка по інерції гонила рід і надалі по бойовищах слави чужої.

Семилітня війна, турецькі походи, Наполеонівські війни… Австерліц, Москва, Ляйпціґ… Усюди, де проходила чужинча слава, кривавився старий козацький рід. І нарешті загубив і сліди споминів про своє славне українське минуле, не признаючись до нього ані в півсні родових леґенд. Жив уже для нової, чужинчої, слави, вслухувався в її заклики до козацької чести й крови…

Останньою бойовою смертю в родині Яхненків була загибіль одного з них в окопах під Плевном. Але тоді ще Великий Лук не висів над їхнім ватраном. А опісля прийшли спокійні часи…

Нарешті в домі всі майже забули про дарунок великого мандрівника. Забута, запорошена, з обвислою тятивою й двома стрілами навхрест, висіла зброя над ватраном. Нічим не нагадувала про свою славу Великого Лука. Не бриніла ані разу. Були спокійні часи.

Лише одна стара Яхненчиха, мати господаря, пам’ятала ще таємницю, що її звірив колись великий мандрівник. Але нікому з молодих не зрадила її. Сама лише часом задумливо оглядала дивовижну зброю.