Розділ «Іван Липа»

24.02.1865 р., Керч – 13.11.1923 р., Винники біля Львова.

Український громадський і політичний діяч, за фахом лікар. Співзасновник таємного товариства «Братство тарасівців». Український комісар Одеси (1917), член ЦК Української партії соціалістів-самостійників, міністр віросповідань УНР (1919).

На початку 1922 р. переїхав до Львова, оселився у Винниках.

Автор віршів та збірок оповідань «Тринадцять притч», «Оповіді про смерть, війну і любов» (1935) і казок «Тихе слово» (1929).

Оповідання друкувалося в календарі-альманасі «Дніпро» на 1925 рік».

Мій ведмедик

Ви, панове, кажете, що для вас усе зрозуміле: і небо, і земля, і люде… Усе матеріяльне, усе існує по законах природи.

Можливо, що для вас і нема нічого таємного, нерозгаданого… Ну, а для мене усе загорнене в тайну. І в першу чергу сама людина. Вона єсть і довго ще буде загадкою.

Колись наука визнавала тільки п’ять органів чуття, а от я назову й шостий – інтуїція. Правда, це передчуття не всім дане, але розвинене воно в багатьох чулих осіб. Так само, мабуть, вам відомо, що індійські маги можуть по своїй волі керувати серцевою роботою, нервовим укладом, можуть, наприклад, збільшити або зменшити приплив крови до якого-будь органу або місця. От маєте вже й сьоме чуття – якусь регуляцію… Пройдуть ще тисячоліття і з сирової маси сучасної людини утвориться істота, що буде як Бог могутня й вічна.

Пророки, ґенії, ясновидці, навіть медіуми, усе ж це й досі тайна для нас… Признатися, я теж ношу в своїй натурі тайну, про яку досі мовчав. Вона виявилася ще в дитинстві, як мені було літ шість.

Сталося так: одного разу прокидаюся серед ночі і почуваю, що біля мене в ліжку лежить хтось… Мацаю в темноті руками – хтось волохатий… Страх опанував мене… З переляку кричу:

– Мамо! Засвітіть огонь!

Воно лежить спокійно, не ворушиться, таке тепле…

– Мамо! Світіть огонь!.. За мною хтось лежить…

Ліжко матери стояло недалеко від мого. Вона прокидається, дає світло. Разом із світлом той хтось зникає, мов і не було його. Мати встає до мене, хрестить, заспокоює. Я засинаю й сплю спокійно до ранку.

Удень уже забув за біганиною, а вночі – те ж саме. Так щоночі.

Згодом я так звик до свого нічного гостя, що вже не боявся. Прокидаюся серед тьми – він уже зо мною. Мацаю – увесь в шерсті, волохатий, волос такий м’який, як шовковий. Лежить спокійно, мовчить, нічого мені не робить, а так ніби обіймає мене, неначе охоплює все моє тіло…

Гладжу його по пухкій шерсті, намацую ніби руки, ноги… Мені в пітьмі здається, що це ведмедик… Так лежимо вдвох у ліжку. Мені приємно гладити його по м’якій шерсті, а коли цікавість проходить і хочеться вже спати, тоді тихенько озиваюся до матері.

Ведмедик лежить і слухає наші розмови в пітьмі і тільки тоді зникає безслідно, коли з’явиться світло.