Розділ «Наталена Королева»

В замковому дворищі на нього чекали вже готові люди. Чому їх стільки? Хто ж це прилучився до моїх? – здивувався він, але в тій хвилині до нього підійшов молодий чужий зброєнош. Його чорні очі лукаво грали й видалися Рамірові дуже знайомими.

– Чи не дозволить шляхотний лицар їхати у його ласкавому товаристві? – запитав його глузливий Бянчин голос. – Нагодою мені також треба бути в королівському дворі. Та я все відкладала, бо ж не випадає скромній дівчині самій блукати шляхами.

У Раміра затремтіли руки, коли він помагав їй сісти на коня, в серці й голові пролетів гураган.

Нема дива, що він і не помислив, щоб завернути додому, бо ж тепер його «сон» у замку донни Бянки заступив йому увесь світ. І чи на инших турнірах, чи на голосних учтах, чи на веселих ловах, що в безперервній черзі зміняли одні одних при королівському дворі, Раміро мислив тільки про одне: про Бянку. Покохав він її шалено, але… хто скаже йому, чи має він хоч якусь надію? Зухвалість, з якою він вперше зустрівся з донною, лишила його цілком, він був скромний в її присутності, мов овечка, не наважуючись поставити їй запитання, у відповіді на яке полягала вся мета його життя. А тим часом замість тієї бажаної відповіді він бачив лише самий жарт, иноді вчував в нім домішку глуму або й зневаги. Особливо ж допікала вона йому тим, що мас він одружитися з Сарацинкою. І вже одна згадка про ту невірну бусурменку, котрої він ще й не бачив, була для нього отруйною стрілою. Йому було очевидно, що, коли б не та маврська відьма, що очарувала його батька, то донна Бянка цілком инакше ставилася б до нього. І Раміро вирішив.

Одного разу в проходці між танцями в палацових садах, Раміро зважився отверто поговорити з Бянкою. Вхопив її за руки й присягав, що він вирічеться свого роду, старого герба й маєтків і тим звільнить себе від обов’язку підлягати батьковій волі. Невже ж це не розчищає шляху до її серця?…

– Ні, мій рішучий лицарю, – на цей раз без сміху відповіла йому Бянка. – Ні вашою, ні чиєю иншою жінкою я не буду ніколи. Донна Бянка має инший життєвий шлях: її будуть оспівувати менестрелі, але ж пана над собою вона не матиме. Та не сумуйте, мій лицарю. До вас я маю приязнь, якої не мала ні до кого. Моя гордість не ображена вашим коханням, а ваші обіцянки мене зворушують глибоко. За ці ваші слова Бянка вам зуміє віддячити.

Королівський двір стратив для Раміра свою принаду. Йому лишалося одно: їхати додому й виконати батьківську волю. Це мало статися в день, коли повернеться з походу його батько. Але ж Раміро має тверду волю. Не хоче й не захоче він тієї незнаної і вже ненависної йому чужинки. Він складе на вівтар краси своєї дами серця офіру, і те серце не носитиме в собі жодного иншого наймення.

Ожив смутний холодний замок. Гостей, як в улику бджіл. Все гуде, все хвилюється, за водою поплив увесь могильний спокій і розмірений ритуал.

Приходить для Неджми кінець її драми. Але ж тільки вона одна й не виявляє ні до чого найменшого зацікавлення. Від смерти Зораїди майже ніхто не чув її голосу. Вона ні з ким і ні з чим не сперечалася, нічого не питала і нічого не відповідала. Покірно ходила на всі служби Божі, робила всі жіночі праці, виконувала все належне, як автомат. Аж службові жінки дивувались з твердої Маріїної вдачі, бо ж ніхто й ніколи не бачив більше сльозинки на її блідих щоках. Вже й донна Ізабеля почала щиро жалувати свою прийману дочку, бо ж не було сумніву: «Ласка віри Христової оповила її поганське серце й осяяла її душу відданістю та покорою волі Божій». І трапилась несподівана річ.

Коли Раміро кинув перший погляд на свою наречену, щось нечекане заворушилося у його душі. Ніколи не сподівався він побачити таку принадну красу й таку правдиву шляхотність. І з кожним новим днем все тяжче видавалося йому його незмінне вирішення, й все більше вагався він порвати привселюдно і з батьком, і з родом, і з гербом за те, що йому ставало принадним і милим.

Зрештою, надійшов сподіваний час. Марія покірно далася одягти себе в пишні шати, але ж непомітно сховала між рясні фалди зодягу свою, освячену Зораїдою, дику. Ось, заквітчану, перлами й золотом сяючу, вивели її до гостей приймати віншування та побажання. У великій «салі прадідів», обвішаній незчислимими родовими портретами та безліччю «пам’яткової» зброї зібрались замкові й приїжджі. Між останніми, як місяць на зоряному небі, сяяла красуня донна Бянка з чудовим букетом розкішних квітів у руках, Раміро, білий, як білий єдваб його зодягу, вже зробив крок наперед. Саме тепер, поки ще похід не рушив до каплиці, він привселюдно оголосить свою волю.

Неначе одну мить він вагався, що зараз вкриє себе ганьбою, відштовхне від себе не тільки рідню, але увесь отсей загал, котрий наповнює по береги велику салю. А, може, він лише чекав мить, поки настане тихо? Але ж саме в ту мить, раніш, ніж встиг відтулити свої уста, між ним і Неджмою стала донна Бянка. З ласкавим усміхом підійшла вона до нареченої й, бажаючи їй щастя, якого вона заслужила, подала їй свій пишний букет. Марія взяла лілеї та помаранчеві квіти. Це було до речі: в квітах вона сховає своє обличчя від напрямлених в неї очей. І раптом букет випав з її рук. Неджма захиталась, зробила крок, вхопилася за серце руками й упала просто в обійми Раміро.

Мало кого здивувала та млість: занадто була виснажена дівчина недавнім горем, що її спіткало. Не дурно ж жінки шепотіли, дивлячись на неї, що вона упадає, мов пасія з круцифіксу.[34] Однак між присутніми запанував смуток: кепською прикметою була ця пригода. І довго ще про це говорили поміж собою службові і гості, коли вже непритомну Марію віднесли до спочивальні.

А донна Бянка, вибравши зручний момент, говорила молодому:

– Я дотримала свого слова, мій лицарю. Сподіваюсь, більш не буде вам потреби робити нерозважні кроки.

Та не побачила вона в його погляді подяки. Мовчки відступив він від неї в глибокому смутку.

На цей раз кругом зрадили донну Бянку її чари. Чи отрута була надто слаба, чи мало втягла її в себе Марія, але вона лишилася жива. Лікарі визнали, що до втрати сил спричинилось її внутрішнє хвилювання і ніхто, крім рапіра, не довідався правди.

Минуло кілька тижнів, як тиха Марія мовчазною тінню ходила по своїй тюрмі. Знову призначили урочистий бенкет на її честь, що встала вона ще раз з ліжка хвороби. Знов наїхало безліч гостей. Лише на цей раз не було між ними Бянки. Одні говорили, що вона саме подавалась в якусь далеку дорогу, а між іншими лунали шепти, що з Рамірової волі на цей раз її навіть не запрошено.

Наречена вийшла до гостей, як попереднього разу, мовчазна, байдужа, без усмішки на устах. Однак ті, що знали її ближче, помічали її хвилювання. Та нема й дива: не може ж втекти від дівочого серця, як глядить її своїм поглядом ставний наречений, як не спускає з неї очей. Як же їй не хвилюватись та не тремтіти? – літає думка по салі.

А у Неджми все частіш смертельна блідість заступається палким рум’янцем, що знов зненацька зникає з обличчя, на якому ще виразнішими стають темні синці. Помічає це й не тільки Раміро, і донна Ізабеля, і будучий тесть, бачать, що оживає мармурова її постава. Бачать і дякують в душі святому провидінню, що натхнуло воно старого лицаря щасливою думкою в свій час…