Розділ «Наталена Королева»

З гурту Джинів виплила наперед і вклонилася володареві цілком синя постать. І тільки мій погляд впав на нього, вся моя душа затріпотіла. Світляний вир підхопив мене й поніс у безмежне сяйво радости, в безкраю насолоду.

А Джин-Падишах сказав:

– Покажи цій людині те її минуле, що ти добре знаєш.

Тепер я відчула, що цей синій Джин був мені надзвичайно близьким, невимовно милим, таким «своїм», як мої найкращі мрії, думки, почування. В той момент я не мала на світі нічого мені ближчого. Мене тягло прилинути до нього й сказати йому щось таке потрібне, важливе, глибоке… Але – що саме? Що? – Я не знала. Чи забула?… Неясна тінь лягла на пам’ять, затьмарила думку. І в тім, що я не мала сили витягти з душі того, що було так потрібно, струмочком пробігла туга, смуток, жаль… За чим, по чому? Ті згадки були десь так глибоко, що викликати їх нагору – даремні зусилля…

Все це блискавкою переломилось в моїм єстві, поки Синій Джин робив рух, немов розсуваючи незриму заслону. Рукава його вогнистої одежі розгорнулись, як крила, а межи них я побачила…

Кам’яне місто, недосяжне, як орляче гніздо, висить на стрімких, голих скелях. Скелі рожеві й червоні, з фіялковими й блакитними тінями. Місцями вони леліють перламутром, мов масивні морські мушлі. Над річкою перекинено міст з важких, кам’яних брил. Але ж в річці майже нема води: вона вся пересохла від спеки, тільки зеленою стяжкою в’ється струмок по білому полю обточених гальок. Довкола міста високі, зубчасті з цимбурами вежі. Мигтять вузенькі, затінені вулички. На будинках – плесковаті дахи, між домами – стрункі, цяцьковані мінарети. І скрізь, між цими кам’яницями – букети – снопи пальм. Їхні темні, зірчасті листя мов вдушено в синє небо, по якому котиться немилосердно палюче соняшне коло. Аж здається, небо дзвенить від спеки, як перевернений над землею гігантський келих, з котрого ллється невпинне, тремтяче сяйво.

На пригорку, мов пухнатий килим, – красний сад, повний запашної, зеленої прохолоди. Я – в ньому, поміж кипарисами, юками, деревоподібним папороттям, соковитими, важкими агавами. А між цими велетнями безліч високих, вкритих ріжнобарвними квітками, троянд.

І тут, і там троянди оплутали дерева, переплелися між ними, творючи між групами зелених стовбурів чарівні, живі, квітучі хідники. Вони мліють під сонцем, що точить з них п’янючий аромат. І цей аромат змішується з запахом гірких мигдалів, що його видають з себе величезні дерева заквітчаних олеандрів. Широкі їхні квіти розтулились, як рожеві уста, що п’ють свіжий затінок померанцевих та цитринових дерев, на котрих одночасно виблискують і золоті овочі й чисті, воскові квіти.

Від барв і пахощів точиться голова, співає серце, космічна безжурність сповнює нею істоту. Мов усмішка чарівна, в цій нерухомій гамі кольорів і ароматів перебігають по висипаних піском стежках гаптовані золотом бажанти. Білі пави з позолоченими ногами й дзьобами – живі квітки – сріблистою хмаркою підносяться в повітрі й зникають за рослинними запонами. Ніжні газелі проводжають мене здивованим поглядом своїх карих, майже людських очей; білі крілички стають на задні лапки й рубіновими очками запитують, куди я йду?

А я простую в долину, де виблискує вичарований мистецькою рукою з мармурового мережива білий палац. Сталактити, що оздоблюють його колюмни, ллють сяйво, як водограї воду. Я помічаю, що це вражіння навмисне викликано вправленими в них довгими пругами полірованого срібла. А там і там втиснуто шматочки люстра, що осліплюють при погляді на мозаїчні орнаменти. Я – перед кованими, мережаними дверима, за візерунками яких жартівливо бризкає, дзюрчить та сміється запашна вода в мармурових водозборах.

Я йду швидко знайомими сходами до своїх покоїв у роговій вежі. Одчиняю велике вікно з маленьких, круглих, барвних скелець і дивлюсь додолу. Там метушаться й плазують люди. Півголі, кощаві, в пошматаних лахах. Крізь діри зяють роз’ятрені рани, червонаві синці від бичів. Повні розпуки, ті люди мовчки поквапливо роблять якусь працю в землі. Здається, вони викладають дрібними камінцями дно водограю. Он інші наносять нову землю на круглий пагорок, ще інші рівняють та вицяцьковують доріжки. А над тим плазуючим, змученим людом стовбичать, мов витесані з гебану, товсті, безвусі постаті кремезних муринів-доглядачів з трійчатками в руках, що раз-у-раз гуляють по спинах плазуючих робітників.

Яка дисгармонія! Який разючий дисонанс між природою й людьми у ній!.. Але ж я дотепер не бачила цих людей, і вони не подібні на мені знайомих. – За що їх катують? – подумала чи може сказала вголос. І чую відповідь:

– Світла зоре! Це ж нові бранці твого татуся. Невірні. Вони себе звуть «християнськими лицарями». Он поміж ними й їхній найстарший шейх. Багато їх було, і бились вони завзято. Та не встояли проти славутного шейха Ель-Азрака, якому нема рівного поміж нашими вояками. От вони биті – й несуть свою долю!

Оглядаюсь: біля мене вже немає Джина, натомість стара жінка, вся загорнена в білий завій тонкого мусліну, її зів’яле, зморщене обличчя, – як злежалий інжир.

Та це ж моя хова[30] – Зораїда. Тобто ми звемо її – «Зораїда», бо ж тяжко нам вимовляти її чудернацьке й немельодійне нашому вуху наймення «Гореслава». Вона також невільниця, бранка з далекої, дуже далекої країни. Привезено її ще замолоду з міста, котре стоїть на великій ріці. Дорого було за неї заплачено й було чимало клопоту, поки її здобули. Але ж моя неня, як ще була живою, конче хотіла для мене хови зі «Скитів», бо ці люди визначались хоча й запальною, але лагідною вдачею, бистрим розумом, вигадливістю й особливим умінням виховувати дітей. Мати моя пам’ятала, що славнозвісну володарку Єгипту, Клєопатру, так само, як потім візантійського цезаря Юліяна, виховали Скити-невільники, привезені з берегів Бористена. От чому зі мною Зораїда. І я радію тепер, побачивши її біля себе, бо ми любимо одна одну, як рідні. Але в цей момент її слова про невільників, що плазують в садку, під вікном моєї вежі, дратують мене, і я кидаю їй уривчасто:

– Ти могла б мати до них більше співчуття, хиба забула, хто ти сама?

Зораїда втуплює в землю очі й притискує руки до серця.

– Я була дівчиною й не мала зброї в руках, як мене зайнято, світла королівно! А вони – мужі й лицарі. Коли вони не вміли полягти в бою… – тихо говорить вона. Але ж я перериваю її мову:

– Принеси мені для них їжі, ліків, одягу…

Ось ми вдвох із Зораїдою, закутані в однакові завої, з повними руками обережно йдемо темними коридорами. Нечутна наша хода, лише ніжно дзеленчать мої довгі, аж до плечей, кульчики. Вони з тонкої золотої павутини-філіґрані, обсипані перловою росою, але я зриваю їх, щоб не видавали звуків. Ось ми вже між нещасними бранцями. На їхніх блідих, білих обличчях горять нужденні очі. Поранені руки тягнуться до нас зі всіх кутків. Бранці щось говорять мені, та я не розумію їхніх слів. Я знаю тільки один їхній вираз і повторяю кожному з них: Valgame Dios!