Розділ «СВІТОВИЙ СОНЕТ»

в якій моя живуща кров палає,

вкладаю серце, все життя безкрає

в цю мигдалеву весняну зорю.

Все глибше в крону входять мої груди,

і серце стукає, мов долото, —

тим пульсом стовбур древа жити буде.

Мене тепер не любить вже ніхто.

В дар світові себе навік оддавши,

у мигдалі я жити буду завше.

Зимове дерево на тлі небес,

як силует Еразма з Роттердаму,

суворе й лицарське, шрам біля шраму,

і світло мислі, наче блискіт лез.

Далеко відлетіли вітру пасма

і листя почувань, як літні сни.

Одне чекання вільної весни —

на вдумливому профілі Еразма.

Я обтинаю гілля і стає

те дерево подібнішим дедалі

до мого сина — ось такий він є!