Розділ «СВІТОВИЙ СОНЕТ»

Де хвиля вогняна дійшла свого кінця,

Добулося на світ з дрібного зеренця

Єство чіпке й гінке, стражденне й величаве.

Воно росте. Вогні жене в листків гущави,

Із-під землі снага — гін кореня й кільця;

Плекають пуп'янок ста літ ясні сонця —

Важкий, великий, він гне стеблище коряве.

Нарешті — вибух. Цвіт розкрилений, мов птах.

Тичинок промені хитнулись на вітрах,

І в далину летить пилок золотокрило.

Столітник з квіткою — знамення всіх знамень;

Для шлюбу, про котрий його кохання снило,

Сто літ він жив — і цвів один-єдиний день.

Оголені сади. Печальна рівнина.

Зима. Все вимерло. Лиш на похмурій скелі,

Де вал Атлантики б'є в камені дебелі,

Пелюстка тріпотить — остання і смутна.

А звідки ж аромат чарівний долина,

П'янкий, розвеснений, як солов'їні трелі?

Він, вітром несений попід небес пустелі,