Розділ «СВІТОВИЙ СОНЕТ»

Весна не вміла сонць, що світло ллють рахманне,

І Літа не було, лиш рівне й ненастанне

Текло безчасся днів — без цвіту, без мети.

Боги, не знаючи ні сміху, ні забави,

Були ще дикими; але мужська роса

Із неба пролилась на море кучеряве;

Вода відкрилася, і процвіла краса —

В крові Урановій умита і зігріта,

Сяйлива нагістю, з'явилась Афродіта.

Чотири жеребці, як сніг, сліпучо-білі,

В квадригу впряжені, летять на небеса.

Строкате золото пшениці та вівса

Розхвилене; земля в огні, як у похміллі.

Верхи дерев тремтять; по лісовому гіллі

Клубками котиться роз'ятрена яса,

Сріблястий спів джерел у поблисках згаса,

Йде полум'я руде крізь хащі очманілі.

Це час палаючий, коли ступає в кров,

Стрибає серед псів, кричить і стрімголов

Біжить задихана, прекрасна, огневида,