Розділ «СВІТОВИЙ СОНЕТ»

Людину кривдило, зникає вмить;

Туди — в постелю, вистелену в ямі,

Де твердо спить, забувшись у нетямі,

Той, хто не хоче, щоб його будить!

Я не поскаржусь більше, люта доле,

На твій пекучий і рвучкий батіг;

Тюрмо життя, до катувань твоїх

Я звик і з болю не кричу ніколи.

До тягарів привчив я тіло кволе,

До гіркоти — уста, до горя — сміх;

І сам я став, мов кам'яний горіх,

Мене колюче терня вже не коле!

Від злих твоїх ударів і проклять

Душа зробилась, мов гірська порода,

А кості задубіли й не болять.

Пропав мій страх, та невелика шкода,

Я нечутливий, доле, мов колода

Лежатиму, хоч бий мене, хоч гладь!

З УГОРСЬКОЇ

Мігай Бабіч