Розділ «СВІТОВИЙ СОНЕТ»

в самотності захланну й вічну нудь,

лицем безоким бути на стіні, не зворухнуть

рукою, хоч по ній ідуть мурашки сонні.

Червоні птиці співом пойняли моєї плоті глиб,

а чорні — все літають навколо голови.

Нехай чоло мені надкусить камінь або гриб,

що вийде в лісі з-під зеленої трави,

якщо згублю твоє обличчя, мила,

в цій темряві, що душить, як могила.

Ніч — то зірки. Із голови моєї вилітає птиця.

Із двох гірких глибин — одна. Йде круговерть.

Я мертвим хочу бути. Ні, я хочу жити. Смерть

я в голові ношу — це мого шляху таємниця.

В підземній темряві тебе згубив я, Еврідіко,

ловець зірок, я був з неправдою фальшиво

в доочні свідки зведений, і диво

моєї долі глухо впало, наче віко.

Де — як не у моїй поезії — живеш?

О рідне видиво мойого ока,

о мого міста чорного злотиста креш!