Розділ «СВІТОВИЙ СОНЕТ»

Бранко Мількович

На березі проклятому, за днину довшому, де солов'ї

всі мертві, де червона сталь росте, як реї,

відчув я смак гіркий відсутності твоєї

в устах. Вже смерть у вуха налилась мої.

Ніч з того боку місяця важко загрузла

у непотрібні істини, в натхненний розбрат і різню.

Зникають вже під шкірою моєї крові русла,

та, може, криком я спасенні двері відчиню.

Ні, двері замкнені. Всі відгуки і звуки

так само мертві. Та невже в ярмі розпуки

заскочити я маю смерть, її печальна жертва?

Гірка сльоза в душі. А в серце вітер коле.

Хоч би той сон камінний не скінчивсь ніколи,

тебе збудити мушу, Еврідіко мертва.

На дно землі сліпої, в жахливі, темні тоні,

потойбіч крові, де отруйні дерева ростуть,

спустився я, а сльози із очей мені течуть,

і хочуть бачити крізь темінь сльози безборонні.

О, поселитися у власні скроні,