Розділ «СВІТОВИЙ СОНЕТ»

Відводжу погляд. Вітер зовсім стих.

День вечоріє. Зірка заряхтіла.

Гул молотарки — на одній струні.

Щасливий, чую, бачу. Все в мені.

Мистецтво темне; я для нього слів не маю:

Як схвилював мене пейзажу дикий лад,

Цей схил, кремнистий діл, сліди отар і стад

І диму пах гіркий, що обвіває стаю.

Мені від радості та дивного одчаю

Говорить серце: «Стій! Вернись, вернись назад!»

Вдихнувши вогнища солодкий аромат,

З журбою й заздрістю я мимо проїжджаю.

Поезія не там, де слова смілий злет,

Де бачимо її. Вона — в моєму спадку.

Чим більший спадок мій, тим більший я поет.

Кажу: «Ось пращур мій сприйняв ще на початку

Дитинства древнього цей світ, що надовкруж…

Немає часу тут, немає різних душ!»

Настала ніч, остиг од зір пісок.

В ковзькім піску я йшов за караваном,