Розділ «СВІТОВИЙ СОНЕТ»

Ти біля ніг моїх якнайтепліш

Згорнувся й думаєш… Тужба незрима

Веде за пермські гори в бездоріж,

Де інших піль пустельність несходима.

Те, що ти думаєш, чуже мені:

Похмуре небо тундри, криги, чуми

В твоїй студеній, дикій стороні.

Та розділяю я з тобою думи:

Людина я — приречена, мов Бог,

На тугу всіх земель і всіх епох.

Про щастя ми лиш згадуєм… Бувало…

А щастя всюди. Може буть, воно —

Цей сад осінній, листя, що прив'яло,

Повітря це, що ллється крізь вікно.

У небі хмарка, наче покривало,

Пливе. За нею стежу я давно…

Як мало бачимо, як знаєм мало,

А щастя тільки знаючим дано.

Вікно відчинене. Ось пташка сіла

На підвіконня й пискнула. Від книг