Розділ «СВІТОВИЙ СОНЕТ»

Коли любові пал несе біду й содому,

Влітаючи в єство відкрите й молоде,

То як же той пожар бушує і гуде,

Зачинений навік у серці вже старому?

Чи той, хто вже відчув знесилення і втому,

Кого літа гризуть, як те взуття тверде,

Від шалу любощів на землю не впаде,

Мов дерево сухе й крихке від бурелому?

Він попелом стає в прекрасному вогні

І розлітається з вітрами до світання,

Себе від прикрої звільнивши хробачні.

Бувало, в юності я знемагав з кохання;

Мене, старого, знов його палахкотання

Нещадно обняло — чи ж довго жить мені?

Лише вогнем коваль уміє розбудить

Істоту гнучкості, заховану в металі.

І вишива митець узори досконалі,

З пломіння прядучи ясного злота нить.

Той не відродиться, хто спершу не згорить!

З любові гину я, вмираю від печалі,