Розділ «СВІТОВИЙ СОНЕТ»

Невже ти, як весна, збентежила мій спокій,

Збудила скутого льодами ручая?

Невже ти встала з дна душі моєї в слові,

Щоб я згадав усе, не тільки наймено,

Щоб знов перестраждав те, що було давно, —

Історію надій і нашої любові?

Ім'я, невже це ти в сяйливості новій

Несеш не сукні шлейф, а подихи живлющі

Полів, і лук, і гір, і лісової пущі?

О ревна радосте, солодкий жалю мій,

Жадаєш ти, щоб я покинув літа сущі,

Щоб наново кохав, тужив, як соловій?

Дарма! Настане день весняного розмаю,

Я вийду і вдихну повітряний бальзам,

Скажу кущам — кущі! Вітри! — скажу вітрам,

І польські польові дороги пригадаю.

Як завжди, труд важкий скінчу до темноти,

А за вечерею при мерехтінні неба

Подумаю про те, що все було як треба,

Пора до ясності й до усмішки прийти.