Розділ «СВІТОВИЙ СОНЕТ»

Що десь пробилося й сльозило без упину,

Збудилося ім'я, що мертве вже було! —

Так поміж горами замрячену долину

Освітлює з верха світ сонця, що зійшло.

Є речі, про які ми прагнемо забути,

Тому ховаєм їх у непроглядну тьму,

В закутану душі найдальшу і німу,

Де тільки сплять вони, не відаючи скрути.

Назад і в спомині не повернутись їм,

Літами тягнеться їх неживе тривання.

Вони не чують, як нове умеблювання

Трудний владар душі впроваджує в свій дім.

Лиш сон, обірваний сльозами жалібниці,

Нагадує не раз, що в серця глибині

Заховані мерці, як в'язні блідолиці,

Але вони лежать не в збайдужілім сні,

Не в стужі віковій, а в смертній летаргії,

Тож деякі встають і вгору йдуть — під вії.

Зринає на устах забуте вже ім'я —

В тім слові подих твій гарячий і глибокий.