Розділ «СВІТОВИЙ СОНЕТ»

Та шелестом густим те дерево безкрає

Овіяло мене, окрило звідусіль;

Я вже не відчував, чи то співає біль,

Що скинувся в мені, чи дерево співає.

То напади болінь, то розкоші порив

Почула плоть моя розгублена й оспала,

Живої рани шрам у грудях кров'ю сплив.

У храмі тіла жить душа розпочинала,

І, тужачи за тим, що відійшло навік,

Сльозину витисла із-під важких повік.

Я ще не розтулив очей, хоч грала днина,

Не увільнив од сліз подібні до криниць

Задолини повік; простертий горілиць,

Я ще не міг звестись — чи сон, чи то людина.

Схопити ум не міг одразу почувань,

Що в закамарки снів плелись, як та біднота.

Він тільки прочинив свідомості ворота,

Та не переступив її незриму грань.

Допоки вгадував я сліз моїх причину,

Шукав болінь і мук таємне джерело,