Розділ «8»

— Мені снилося щось жахливе, — Віка тихо говорить з Орестом, але навколо тиша і все чути. — Я погано спала.

— Я теж, — Рита тре очі, її веснянки яскравіють на геть поблідлому виду. — Я всю ніч прокидалася від жаху. Потім засинала і мені знову марилося щось страшне.

— Що саме? — Орест здригається, згадуючи власний сон.

— Ой, просто жах! — Рита стискає пальці. — Наче я лежу в кімнаті, ніч, у вікно зазирає місяць — такий великий, наче зовсім поряд. І ось я бачу, як у вікні з’являється постать. Я розумію, що цього не може бути, бо третій поверх, високо, але безперечно одне: за вікном хтось є. Я хочу не дивитися, сховатися під ковдру, але не можу ворухнутися. А у вікно заглядає чиєсь обличчя.

Щось страшне в тому обличчі: воно бліде, навколо очей — чорні кола, а очі геть червоні! І рука. Я бачу руку, начебто жіночу, білу-білу, з довгими хижими пазурами… — І рубіновим перснем на вказівному пальці? — Віка перелякано дивиться на Риту.

— Так. А звідки ти знаєш?

— Бо ти зараз розповідаєш мій сон.

— Цього не може бути, — Орест відчуває, як холод пронизує його. — Дівчатка, так не буває!

— Оце мене лякає найбільше, — Віка розтирає запалені скроні. — Я знаю, що так не буває, але ж є?

— Ви всі загинете.

Це голос Каті. Всі зупиняються й ошаліло дивляться на товстуху. Катя сидить на дорозі, розкидавши ноги. Її поза була б смішною, аби не обличчя. Воно бліде, аж синє, очі гарячково палають, з кутика рота тягнеться нитка слини. І голос її — різкий, грубий — не схожий на її звичайний голос.

(Орест…) дивиться на неї.

— Витри слину і вставай, нема чого влаштовувати концерт. Ми — публіка невдячна.

— Ви всі станете його поживою і його рабами, — очі Каті закотились, видно тільки білки. — Він знайде кожного з вас, вам не вдасться втекти. Ви втамуєте його спрагу.

— Семенець, негайно припиніть істерику, — Орест ледве стримує нервове тремтіння. — Вона збожеволіла.

Віка підскакує до Каті і хлюпає їй в обличчя мінералкою «Святе джерело» — вони купили її кілька пакунків, у пластикових пляшках. Віка взяла, щоб пити дорогою. Вона не любить спраги.

Це просто мінералка. Всі бачили, як перед цим Віка кілька разів прикладалася до пляшки. Власне, такі самі пляшки є в усіх — в пакетах, поряд із сухим пайком і зошитами для запису матеріалів. Просто мінералка. Та коли рідина потрапила на Катю, то почала пінитись і парувати, як кислота. Катя жахливо заверещала.

— Що там? — Орест не вірить власним очам. — Чим ти її облила?!

— Це просто мінералка! — Віка злякана й розгублена. Вона робить ковток з пляшки. — Ось, самі дивіться. Це просто вода!

Катя припинила верещати. Вона сидить в траві, схиливши голову, а троє стоять осторонь, боячись підійти.