Розділ «15»

Сонце засліпило Золтана, і він не одразу завважив те, що навколо. А побачивши, закляк у німому розпачі. Навкруги була пуща. Нетрі, чагарі переплелись між собою так, що сонце ледве пробивалося крізь те сплетіння. Гори поросли лісом, і ніде не видно людей, не димлять чабанські багаття, не чути перегуку півнів, і голоси трембіт не долітають із полонин. Золтан нетямиться. Цього не може бути. Ось тут зовсім недавно було кілька русинських сіл і містечко з великою ярмарковою площею. А тепер тут пуща.

Золтан йде лісом. Він уже забув, як пахне свіжа глиця, як можуть видзвонювати птахи — так пронизливо і тонко. Він сідає на камінь, що стримить із тіла землі, порослий мохом і теплий від сонця. Він намагається згадати, як жив останні роки… Скільки років? У пам’яті збереглись обличчя якихось людей, жіночі голоси, плач, лемент, прокльони — і посеред того він сам спав і не спав, марив і снив, шукаючи відповіді на своє питання і не знайшовши її. І тільки голос старої Хенхенет щось говорив йому.

Раптом Золтан розуміє: він сам впустив зло у свої володіння, у свій замок, у своє життя. Він занапастив Мілену. Чи вона сама того схотіла, нудьгуючи на самотині? Але ні, не може бути. Ані змусив її, інакше як зрозуміти порване намисто, що вказало йому шлях? Скільки ж то часу могло минути? Рік? Десять років? Золтан дістає невеличке люстерко і зазирає в нього. Ні, не могло пройти надто багато часу, бо на його обличчі не додалося зморщок, у волоссі немає сивини.

Золтан підводиться і йде лісом. Сонце підсушує його вогке волосся, одяг. Золтан виходить до річки. Він згадує, як в дитинстві батько брав його на полювання, вони зупинялися біля річки й купались. Золтанові подобалось пірнати до самого дна і роздивлятися навколо. Кілька разів, захопившись, він мало не втонув. Золтан всміхається. Чи то йому здається, що він всміхається? Бо тільки кутики його гарно окреслених уст здригаються. Очі залишаються сумними, а погляд — заглибленим у себе.

Не роздягаючись, він стрибає в річку, пірнає до самого дна, широко розплющивши очі. Потім виходить із води. Сонце хапає його в свої обійми, і він засинає на березі. Йому не нудно і не тоскно. Скільки він себе пам’ятає, йому не потрібне було нічиє товариство. І на веселих учтах, і під час полювань та розваг Золтан почувався чужим у веселому натовпі. Тому побудував замок і зачинився там.

Золтан іде на гору. Йому не хочеться повертатися до замку — власне, йому нема чого там робити. Хай замок лишається Ані та Мілені.

Золтан думає про тих, хто лежить у підземеллі, але ці думки ворушаться десь глибоко і невиразно. Власне, Ані та Мілена мають щось спільне. Можливо, спрагу. Можливо, й не тільки це. Як там в одкровеннях Хенхенет? «І постануть Вони знов і знов, і відвернеться від Них Ра, і Осіріс на своєму троні марно чекатиме Їх, а серця Їх не зважить Маат. І вбити Їх — то є справа, мила богам. І простяться за це гріхи тому, хто здіймає руку на Них». Ні, Золтан не хоче вбивати Їх. Він хоче тільки одного: сидіти отак і дивитись, як хилиться на захід сонце.