Розділ «13»

— Мене звати Семен, Семен Титус. Я тутешній. Бачу, капличкою цікавитесь, то заходьте, подивіться.

— То ви нам відчините? — Рита полегшено зітхає. Це — не привид, це — жива людина.

Титус іде до дверей. Замок м’яко клацнув, і двері відчинилися. Ніякого рипіння, завіси добре змащені. Орест тільки здивовано хитає головою. Він заходить досередини, за ним ідуть Віка і Рита.

— Катю, а ви?…

— Не хочу, — Катине обличчя зле і вперте. — Нізащо не піду туди!

— Тобі й не треба, — Семен Титус суворо супить брови. — Ти й сама знаєш, що не зможеш зайти.

Орест усе те пропускає повз вуха. Навколо муровані стіни, позолочені свічники, в яких теплим світлом горять свічки, — багато їх тут, запах воску, ладану і ще чогось, від чого йде обертом голова і хочеться дивитися й дивитися на вогники, що освітлюють ікони та фрески, на яких апостоли Петро й Симон та архангел Гавриїл. І квіти — живі, свіжі лілеї і троянди, червоні, рожеві, білі. Звідки тут взялися ці квіти? І чому саме ці святі зображені на стінах?

— Дивна тут компанія, еге ж? — Семен Титус підсміюється. — Маєте рацію, пане студенте, компанія дивна, але саме така як треба. То що б вам дати, раз ви вже тут? Ага, ось. Саме для вас.

Орест бачить невеличкий визолочений столик, оточений вазами з трояндами. На столику височіє стос великих книжок. Навіть здаля видно, що то старовинні фоліанти — що за тексти ховають їхні палітурки, які таємниці? Орест розуміється на таких речах, аби оцінити вік цих книжок і їхню наукову вартість. Він знає, що оце зараз натрапив на скарб, якому ціни немає, — невідомі науці писемні пам’ятки, та ще й в такому прекрасному стані збережені! Не Євангелія, не житія святих, а історія, справжня історія, рукописні літописи, свідчення очевидців, відповіді на питання лежать отут, оправлені в шкіру зі срібними викладками. І Семен подає йому один із цих неймовірних скарбів.

— А чи ви впевнені, що я можу це взяти? — Орест нестямиться від щастя. — У вас не буде неприємностей? Адже цим текстам ціни нема, їм місце не тут, а…

— А цій книзі вже час — тому ви тут. Ви маєте прочитати її, а далі справа за вами, — Семен суворо дивиться в очі Ореста. — Беріть і йдіть звідси. І ніколи не повертайтесь на це місце.

— А хто ви? — Рита простягає руку і обережно торкається до плеча чоловіка, наче хоче таки пересвідчитись, що він справжній. — І чому ви тут сам-один?

— Я тут не один. Нас троє. А ти, дівчино, маєш перемогти свій темний бік, бо біда тобі буде, коли темний бік переможе тебе. Йдіть.

Їм не хочеться йти. Орестові здається, що він оце чи не вперше відтоді, як приїхав у ці гори, почувається в цілковитій безпеці, спокійно і впевнено, — так, наче прибув додому з далекої дороги.

Риті чомусь хочеться плакати, і вона, ткнувшись кирпатим носом у плече нового знайомого, тихенько схлипнула — їй пригадалася раптом мати, а оцей чоловік здався до болю знайомим, і Риті чомусь страшенно соромно згадувати, як вона злостилася і чинила недобре… Шкарубка рука легенько погладила її коси.

— Не плач, дитино, все тепер буде добре.

Віка озирається по стінах, намагаючись втримати сльози.

Вона давно вже розучилася плакати — не хотіла тішити тим матір та брата.

— Рито, чого ти ревеш?

— Нехай, — Семен дивиться їй просто в очі, і Віка завмирає, непролиті сльози печуть їй душу. — В кожного свій хрест, дитино, смиренно неси свій — а вони свій нестимуть. Хтозна, чий важчий…